Читати книгу - "Інститут"

20

Люк знову був у резервуарі. Зік тримав його зверху, а перед очима кружляли вогники Штазі. Вони також роїлись і в його голові, що в десять разів гірше. Він потоне, дивлячись на них.

Спочатку він думав, що крик, який він чує, виборсуючись назад до свідомості, долинає від нього самого, і здивувався, як узагалі він міг вивергати такий лемент під водою. Тоді пригадав, що він у вагоні, а вагон — це частина рухомого поїзда, і той швидко зупиняється. Вищання — то сталеві колеса на сталевих рейках.

Цятки ще кілька секунд тремтіли перед очима, а тоді зблякли. У вагоні було темно хоч в око стрель. Люк спробував витягнути зсудомлені м’язи і дізнався, що саме його притисло. Упали три чи чотири картонні коробки з навісними двигунами. Йому хотілося вірити, що він сам їх скинув, молотячи кінцівками крізь кошмар, але подумав, що, мабуть, зробив це телекінезом, у хватці тих довбаних вогників. Колись давно межею його надприродних сил було скинути тацю для піци зі столу в ресторані чи перегорнути сторінки книжки, але часи змінилися. Він змінився. Наскільки саме, він не знав, та й не хотів знати.

Поїзд сповільнився й почав гуркотіти на перемичках ще більше. Люк усвідомлював, що він у стані сильного стресу. Тіло ще не досягло повної тривоги, поки що, але воно точно на стадії «жовтого». Він був голодний, що погано, але, порівняно з цим, страшенна спрага мінімізувала проб­лему з голодом. Він пригадав, як спускався берегом річки до місця, де стояв прив’язаний «Лінько», як збризнув обличчя холодною водою й набрав її повен рот. Люк усе віддав би за ковток з тієї річки зараз. Він провів язиком по губах, але це не надто допомогло; язик також був сухим.

Поїзд зупинився, і Люк навпомацки поскладав коробки. Ті були важкі, але він упорався. Він не мав уявлення, де перебуває, бо в Стербриджі двері вагона «Саутвей експрес» були постійно зачинені. Він повернувся до своєї нори-схованки за коробками й дрібним спорядженням для двигунів і чекав, сповнений туги.

Він знову закуняв, незважаючи на голод, спрагу, пов­ний сечовий міхур і пульсування болю у вусі, коли двері вагона з грюкотом прочинилися, впускаючи всередину водоспад місячного сяйва. Принаймні так це виглядало для Люка після непроглядної темряви, в якій він прокинувся. До дверей задом під’їжджала вантажівка, якийсь чоловік щось вигукував.

— Давай… ще трохи… полегенько… ще трохи… стоп!

Двигун вантажівки затих. Прогуркотіли вантажні двері, один із чоловіків заскочив усередину. Люк відчув запах кави, живіт загурчав, досить гучно, щоб той чоловік почув. Але ні: коли Люк визирнув між мінітрактором і газонокосаркою, то побачив його, в робочому комбінезоні й у навушниках.

З’явився інший чоловік і поклав квадратний ліхтарик, який — на щастя — був націлений на двері, а не на Люка. Вони поклали сталевий пандус і почали засовувати ящики з вантажівки у вагон. На кожному стояв штамп «КОЛЕР, ЦИМ БОКОМ ДОГОРИ» і «ОБЕРЕЖНО». Тож, хай яке місто це було, це не кінцева станція.

Чоловіки зробили перерву після десяти чи дванадцяти ящиків і перекусили пончиками з паперового пакета. Люкові знадобилося все — думки про Зіка, що топив його в резервуарі, про близнючок Вілкокс, про Калішу, Нікі й бозна-скількох інших людей, чиї життя залежать від нього, — щоб не зламатися, не вибігти з укриття й не взятися благати тих чоловіків бодай раз укусити. Він би все одно це зробив, якби один із них не сказав дещо, від чого Люк завмер:

— Слухай, ти не бачив десь тут малого?

— Що? — крізь наповнений пончиком рот.

— Та малого, малого. Коли ніс інженерові той термос.

— А що б там малий робив? Пів на третю ночі.

— Та якийсь мужик питав мене, коли я пішов за пончиками. Сказав, що його шваґер подзвонив йому з Массачусетсу, пробудив серед ночі й попросив перевірити залізничну станцію. Син того з Массачусетсу втік із дому. Той сказав, що малий вічно говорив про те, що заскочить на поїзд до Каліфорнії.

— Це ж на іншому кінці країни.

— Та я знаю. І ти знаєш. А малому звідки знати?

— Якщо він хоч трохи в школі вчився, то знає, що з Річмонда до Лос-Анджелеса — як до неба рачки.

— Так, але це також транспортний вузол. Той мужик сказав, що він може бути на цьому поїзді, а тоді зійти й залізти на якийсь інший, що йде на захід.

— Ну, я ніякого малого не бачив.

— Мужик ще сказав, що його шваґер заплатить, якщо що.

— Та хай то хоч мільйон баксів буде, Біллі, я ж усе одно не побачу хлопця, якщо його ніде нема.

Якщо живіт знову загурчить, мені каюк, подумав Люк. Триндець. Амба.

Ззовні хтось крикнув:

— Біллі! Двейне! Двадцять хвилин, хлопці, закінчуйте!

Біллі з Двейном завантажили ще кілька ящиків «Колер» у вагон, тоді запхали пандус назад у вантажівку й поїхали геть. У Люка з’явилася можливість глипнути на обриси міста, невідомого йому, після чого чоловік у робочому одязі й кашкеті залізничника підійшов і посунув двері вагона… але цього разу не до кінця. Люк припустив, що в рейці дверей було якесь липке місце. Минуло ще п’ять хвилин, і поїзд знову рушив, спершу повільно, клацаючи на стрілках і перетинах, тоді поступово прискорився.

Якийсь мужик, що назвався шваґром іншого мужика.

«Той сказав, що малий вічно говорив про те, що заскочить на поїзд».

Вони знають, що він утік, навіть знайшли «Лінька» вниз течією від Деннісон-Рівер-Бенда, їх так легко не обдуриш. Мабуть, змусили говорити Морін. Чи Ейвері. Думка про те, що вони тортурами витягли інформацію з Ейвері, була надто жахлива, щоб на ній затримуватися, тож Люк викинув це з голови. Якщо вони послали людей шукати його тут, у них також будуть люди й на наступній станції, а тоді вже напевно розвидниться. Може, ті й не захочуть створювати проблеми, лише спостерігатимуть і повідомлятимуть, але можуть і взяти його в заручники. Залежно від того, скільки людей навколо, звісно. І наскільки вони відчайдушні. Це також.

Може, я перемудрував самого себе, коли сів на поїзд, подумав Люк, але що ще я міг зробити? Вони не мали дізнатися так швидко.

Та була одна незручність, позбутись якої він міг. Тримаючись за сидіння газонокосарки, щоб не втратити рівновагу, Люк відкрутив кришку бензобака ґрунтофрези «Джон Дір», розстебнув ширінку й відлив ніби цілих два галони в порожній бак. Не дуже гарно, ще й вельми погана витівка для когось, кому та ґрунтофреза дістанеться, але це форс-мажор. Він поклав кришку назад і міцно закрутив її. Тоді сів на сидіння газонокосарки, руками накрив порожній живіт і заплющив очі.

Подумай про вухо, сказав він собі. І подумай про подряпини на спині. Подумай, як сильно це все болить, і ти забудеш про будь-який голод і спрагу.

Це діяло, доки не перестало. З’явились образи дітей, які через кілька годин повиходять зі своїх кімнат і спустяться в буфет на сніданок. Люк не міг викинути з голови образи глечиків з помаранчевим соком і фонтанчиків з червоним «Гавайським пуншем». Якби ж він