Читати книгу - "Апологія Сократа. Діалоги"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Сократ відповідає на аргументи Крітона відмовою, доводячи, що слід зважати не на думку некомпетентної більшості, а на думку розумних людей, які знають, що таке справедливість; на несправедливість не годиться відповідати несправедливістю, втеча недостойна його як чесного громадянина, який повинен підкорятись законам батьківщини.
Для підкріплення Сократового рішення Платон уводить персоніфіковані закони, які виголошують промову (50 А — 54 С), головні положення якої такі:
1. Роль законів у житті суспільства дуже велика: вони піклуються про сім’ю, шлюби, освіту й виховання громадян. Законів не можна порушувати, бо вони є основою існування держави.
2. Кожний громадянин має право на добровільний вибір законів. Якщо комусь не до вподоби закони батьківщини, то він може податись до іншої країни і жити там за її законами. Але той, хто волів залишитися на батьківщині, зобов’язаний коритися її законам. Сократ протягом життя дотримувався законів Афін і не надавав переваги іншим країнам.
3. Порушення законів (а втеча з тюрми була б таким) мало б для нього лихі наслідки, бо його діти змушені були б виховуватись на чужині й стати чужинцями, а він сам не мав би змоги достойно проповідувати свою філософію і наразився б на гнів законів підземного царства — братів земних законів.
Як висновок, Сократ, заохочений доводами персоніфікованих законів, які, за його висловом, діють на нього, як звуки оргіастичних флейт на корибантів, відмовляється від утечі й сміливо йде назустріч смерті (54 D).
У «Крітоні» виведено сповнений величі й краси, громадянської мужності і принциповості образ Сократа. Діалог став даниною вдячної пам’яті учня про особу незабутнього вчителя.
Іон
Діалог «Іон», один із ранніх творів Платона, названий ім’ям Іона Ефеського, відомого в той час рапсода, тобто виконавця гомерівських поем. У діалозі інсценізовано розмову Сократа з Іоном, який тільки-но прибув до Афін після одержання ним перемоги на музичних змаганнях на честь Асклепія в Епідаврі, де знаходився знаменитий храм цього бога. Платон устами Сократа намагається з’ясувати, в чому полягає суть поетичного мистецтва й сила його впливу на слухачів. Іон, на відміну від інших рапсодів, не тільки декламує, а й тлумачить прилюдно пісні Гомера, причому пояснює їх, як ніхто інший, бо, за його власним запевненням, у Греції немає рівного йому тлумача гомерівської поезії. Отже, він і є, на думку Сократа, ідеальним співрозмовником для з’ясування суті поетичного мистецтва. Сократ відстоює той погляд, що поет творить під впливом «божественної сили», яка в інших місцях діалогу називається «божественним натхненням» або «одержимістю». Таким чином, головною проблемою, яку Платон пробує вирішити в цьому творі, є проблема художнього натхнення. Поезію він вважає не витвором умілості, вишколу, знання, а плодом натхнення, обґрунтовуючи таким чином ірраціональну концепцію поетичної творчості. «Усі поети, — твердить Платон в «Іоні», — які пишуть хороші вірші, роблять це не через умілість, не через мистецтво, це божество у них вселяється, а тоді вони в стані одержимості творять усі ці прекрасні поеми, і рапсоди роблять те саме» («Іон», 533 Е).
Аналогічний погляд висловлений Платоном в «Апології Сократа», де Сократ говорить: «…я подався до поетів — трагічних і дифірамбічних, а також до інших… Таким чином я незабаром переконався в тому, що поети творять не завдяки якійсь мудрості, а завдяки якійсь природній здібності і в натхненні, подібно до ворожбитів і віщунів» («Апологія Сократа», 22 В — С).
Як в «Апології Сократа», так і в «Іоні» обґрунтовується протиставлення знання й поетичного натхнення, але в «Іоні» трактується ще й проблема сприймання слухачами поетичного твору. Сила поетичного слова полягає в тому, що воно здатне викликати в слухачів почуття страху та співчуття як реакцію на зображення поетом чужих нещасть; такі самі переживання можуть виникнути у слухачів при виконуванні рапсодом гомерівських поем («Іон», 535 С—Е).
Аналогічно у «Федрі» Платон проповідує концепцію поезії як наслідку одержимості й нестями. За його словами, «вона охоплює ніжну й непорочну душу, пробуджує її, змушує виливати вакхічне захоплення в піснях та інших видах поезії» («Федр», 245 Е). Крім згаданих творів, проблема поетичного натхнення, інтуїції розглядається ще в «Меноні» й «Бенкеті». В «Меноні» поняття «божественного натхнення» й одержимості розкривається як здатність говорити про великі речі, не усвідомлюючи, про що йде мова («Менон», 99 D), а в «Бенкеті» Платон, виходячи із визначення поетичної інтуїції як «незнання», займається аналізом самого процесу художньої творчості, який відбувається в душі митця.
Зараховуючи поезію до сфери натхнення, Платон у цьому відношенні не був єдиний: аналогічного погляду дотримувався раніше й матеріаліст Демокріт. Таким чином, обидва вони, матеріаліст Демокріт й ідеаліст Платон, вважали поетичну творчість особливим поетичним явищем. Знаменно, що натхнення властиве тільки поетичному мистецтву, бо інші види художнього мистецтва, як, наприклад, скульптура, живопис, тоді вважалися ремеслами. Обґрунтовуючи концепцію поетичного натхнення як своєрідного поетичного явища, яке не має нічого спільного з іншими галузями людської творчості, Платон визначає кілька ступенів дії ірраціонального впливу одержимості: Муза — поет — рапсод — слухач. Для наочного зображення цього впливу він удається до образу магніта, притягальна сила якого передається низці залізних кілець, залежних одне від одного. Найближчим кільцем по магніту названий поет, дальшим є рапсод — виконавець поетичних творів перед слухачами, а найвіддаленішим від магніту кільцем стає слухач, який, однак, перебуває під впливом, хоч і частково, сили магніту, що символізує божество або Музу.
Те, що Платон в «Іоні» порушив питання психології поетичної творчості й психології поетичного сприймання, не дивує, бо філософія в той час була всеохоплюючою наукою, предметом зацікавлення якої були не тільки суто філософські питання, а й природознавчі, політичні, естетичні, мовознавчі, літературно-критичні та інші. «Іон» Платона — одна з найдавніших пам’яток розкриття суті поезії, джерелом якої філософ вважає натхнення, тобто ірраціональне начало.
Протагор
Діалог Платона «Протагор» належить до ранньої, так званої сократичної групи творів Платона, для яких притаманна розробка питань етики. Так, у діалозі «Евтифрон» розглядається питання благочестя, в «Лахесі» — хоробрості, в «Лісії» — дружби, в «Харміді» — розсудливості, в «Гіппії меншому» — свідомості моральних учинків, а в «Протагорі» — питання доброчесності взагалі.
Діалог, названий ім’ям Протагора (бл. 480 — бл. 410 рр. до н. е.), одного з найвидатніших представників софістики, належить до історії давньогрецької літератури в не меншій мірі, ніж до давньогрецької філософії як визначна пам’ятка художнього слова й філософської думки. Слово «софіст», яке початково значило
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Апологія Сократа. Діалоги», після закриття браузера.