Читати книгу - "Лазарус, Світлана Володимирівна Тараторіна"

«Чому ж тоді він так безглуздо і марно помер? Чому не залишив жодних пояснень чи інструкцій? Куди чесніше було б дати мені вибір — повертатися у Межу чи тікати світ за очі, — мучився Олександр Петрович. — Хоча якби я не застряг у Києві, то ніколи б не пізнав Василину… А вона б не опинилася у лапах Змія».

— Твоє життя проти сотень тисяч, — уголос, ніби звертаючись до Василини, проказав Тюрин. — Я знаю, що ти обрала б самопожертву. Це легкий вибір. Набагато важче визначитися, хто ж я такий — людина чи людиноподібний. Бо якщо людина, то Змій має померти, а ти — жити. Як нечисть, я маю віддати все заради Обадії.

Серце Змія у грудях вимагало другого. Але те, чим він був останні тридцять три роки, заперечувало.

Раптом Олександр Петрович напружився. Десь у фойє почулися кроки. Звук наростав. З коридору долинув знервований шепіт. Двері відчинилися, і до підвалу хтось обережно прослизнув. Поліціянт намацав револьвер і приготувався до атаки.

Жовте електричне світло, наче удар блискавки, освітило підвал. Відживлений на мить склепив засліплені очі. А коли зір адаптувався, побачив перед собою професора. Той мав вигляд, ніби повернувся з зустрічі з привидом.

— Там до вас прийшли, — ошелешено проказав професор. Гасовий ліхтар у його руці продовжував недоречно горіти.

— Якого дідька? Хто?

Перетц боязко зазирнув у обличчя Тюрину, потупцяв на місці й показав ліхтарем у бік входу. З тіні ідола богодрева вийшов високий і блідий Рапойто-Дубяго. Він мовчки кивнув і вивів з-за спини хлопчика. Це був гімназист Яків Кендрик. Тюрин здригнувся від огиди.

Зовні Кендрик не змінився: блідий від сидіння за книжками, зіщулений і серйозний. Його місце за дошкою з шахами, а не у темному, забитому порохами підвалі. Звичним, давно відпрацьованим жестом Кендрик поправив окуляри і потер з вухом. Жодна зморшка не здригнулася на його обличчі, ніби він був механічною лялькою, заведеною ключем. Очі за скельцями спалахнули золотом.

— Що ти з ним зробила, змієнога почваро? — просичав Тюрин. Він звів курок і спрямував у бік гостей.

— Спокійно, — проказав Рапойто-Дубяго і затулив хлопчика рукою. — Вона хоче допомогти. Ви ж самі кликали.

— Якого біса ви з нею робите? Договір крові?

Рапойто-Дубяго ледь помітно хитнув головою, даючи зрозуміти, що питання не на часі.

— Апі знає, що жінка у Кирилівських печерах. З нею п’ятий ключ.

Ніби на підтвердження слів людополіціянта, Кендрик закасав рукав і оголив татуювання — знак Апі.

— А що буде з дитиною?

Людополіціянт нахилився до Кендрика. Очі Рапойто-Дубяга на мить зробилися скляними. Жодного звуку так і не пролунало, а губи хлопчика залишилися незворушними.

— Одне й те саме торочить, — незадоволено переклав Рапойто-Дубяго. — Вона має ключ, готова допомогти. Ніби й не розуміє, про що ви запитали. Життя хлопчика не має для неї ваги. Але з того, що я відчуваю, — людополіціянт сказав це так, ніби не існувало іншого способу передати їхній зв’язок з Апі, — найважливіше для неї — відімкнути Змія. Потім ми будемо їй не потрібні.

Тюрин сховав зброю, присів на край столу і спідлоба поглянув на хлопчика. «Ще одна випадкова жертва в ім’я Змія. Йому ж стільки, скільки було мені, коли батько прирік мене на роль вмістилища…»

У коридорі знову почувся гамір.

— Ґав не лови! Тобі-тобі кажу, пузиряко. А щоб ти на шкуринку зсох, щоб тебе морози скували, а мор рибу перетовк. Та скажіть йому вже, докторе. Сил моїх з вами немає, — пролунав знайомий голос, і до підвалу ввалилася колоритна компанія. Першою тупцяла жива снігова баба. Її у плечі шпиняв вовкулака. За ними, кліпаючи підсліпуватими очима, ховався доктор Гальванеску, вбраний у кожух візника і велику вушанку. Від костюму змієголовця не залишилося і сліду.

— Оцей аквус, чорти б його з’їли, ледве додибав. Бачте, мороз. Сніжок притрусив, а воно вже й ходити не здатне.

Під ногами у «снігової баби» розповзлася калюжа. Паморозь станула з огрядного тулуба, і Тюрин упізнав гидкого водяника, що допомагав доктору у Кирилівці. Топчій витер обличчя і здивовано витріщився на присутніх. Побачивши Рапойто-Дубяга, навіть потягнувся взяти під козирок, але вчасно спам’ятався.

— А що це ви всі тут робите проти ночі?

— Де ви їх знайшли? — сухо запитав відживлений.

Очі вовкулаки ще більше округлилися.

— Коло залізничного мосту. Там ціла вистава. Водяники біля опор ополонки прорізали. Якесь зілля п’ють, щоб у воді не замерзати. Щогодини міняються. А ще, — вовкулака мало не розреготався, — оточили себе огорожею з кощів. Тримають за сіткою, немов злих собак. Мабуть, щоб Четвертий відділ до мосту не підходив. А Мокрого Лина, — Топчій показав на водяника, — водопузі зусібіч обступили й аж сюди вели. Всю дорогу співали. Він у них що — підвищення отримав? — околодочний розвернувся до Гальванеску. — І чого ви, причинні, ховалися?

Тільки тепер Тюрин пригадав, де бачив водяника. Його обличчя і справді було знайоме. Мокрий Лин сидів у кущах, коли знайшли тіло Ющинського.

— Нічого ми не ховалися! — запищав Гальванеску. — Самі до вас ішли. Але… втрапили до водяників, а ті ніяк не хотіли відпускати, доки Парфентій Кіндратович з Пузирем не поговорив. Ми з Кирилівської втекли, тільки-но звідти пішли двоголовці. Чули, що вони з домовиком зробили. Думали потім вас розшукати, — винувато проказав доктор і вже зовсім пошепки додав, — то ви таки готуєтеся відімкнути Змія?

Тюрин проігнорував запитання. Змірив Гальванеску важким довгим поглядом, обійшов стіл і, як мировий суддя на засіданні, зайняв чільне місце.

— А ви, докторе, не припиняєте дивувати. Про Ющинського теж брехали? Від початку полювали на рибу? Тепер вона, як я розумію, у череві Мокрого Лина.

Гальванеску вже заїкнувся виправдовуватися.

— Краще мовчіть. Водяник мені потрібен. І навіть Апі, — Тюрин кивнув у бік Кендрика і Рапойто-Дубяга. — Але навіщо мені ви?

— Я знаю ще один вхід до підземелля Змія. За межами церкви, — випалив доктор і зіщулився. — Це давня капличка на Кирилівському кладовищі. Але її охороняють найзапекліші двоголовці та брати Ольга.

Тюрин мить роздумував, а потім кивнув: хай як йому кортіло витрясти душу з Гальванеску, смертей ще буде предостатньо.

«Перша армія Обадії, — кисло подумав Олександр Петрович, оцінюючи присутніх. — І я його полководець, а ім’я мені — вмістилище для ключа», — а вголос промовив:

— Маємо всі п’ять ключів. Готуємося до штурму. Змій на нас чекає.

*

Капличка —