Читати книгу - "Минувші Дні, Вітольд Розенвальд"

– І це все? – вона говорила спокійно, навіть лагідно. – Нуж бо , спробуй ще раз, я думаю в тебе все вийде. 

Ще раз. Знову марно. 

Ну ж бо, вставай. Тут стоїть смерть, а часу обмаль.  

Права рука Олени була вдягнута у довгу сорочку, а на голові в неї красувався зелений віночок з квітів. Вона була боса. Все що на ній було, так це сорочка і вінок. Лице в неї було розфарбоване білою та червоною фарбами. На щоках виднілися руни. 

– Ну добре, полежи ще, наберись сил, потім ще раз спробуєш. 

Лєра підійшла до дівчат і встромила ніж між їхніми головами, у дерево. 

– Мамо, – сказала вона, – ми довго чекали. Сьогодні цей день настав. Підійди до мене, мамо! 

Лєра порізала собі вени вздовж на руці, і обмастила виточений з дерева кілок власною кров’ю. Її мама підходила все ближче й ближче поки не підійшла до дочки впритул. Вона пробила їй серце, але не до кінця. Вона вводила кілок повільно. 

– Просто потерпи і боліти більше не буде. 

Час прийшов. ВСТАВАЙ! 

Я підірвався й швидко побіг у її сторону. Зірвавши з шиї нитку, на якій були кільця, я вирішив побігти далі, ще глибше, але перед цим на ходу, вихватив ніж з дерева. 

– АНУ СТІЙ! СУЧИЙ СИНУ, ВЕРНИ МЕНІ ДУШІ! ВОНИ НЕ ТВОЇ! 

Я біг не оглядаючись, поки не забіг узагалі в темінь. Вогник був десь далеко і я тільки те й чув, що прокльони в свій адрес. 

– Ви не залишитесь запечатаним у кільцях, – сказав я глянувши на них, – ніхто з вас. І тим паче ви не підете цій потворі в якості підживлення. 

Нащупав камінь і поклав на них по одному кільцю. Я почав лупити по ним рукояткою ножа. Душа з такої маленької, перетворювалася на велику. Вони одна за одною піднімалися вгору. На нитці було ще два пусті кільця. Їх розбивати я не став.  

– Що ти зробив? ВИРОДОК! – почулося позаду мене. 

Потвора вила десь недалеко від болю. Душі, наче вирішили мені допомогти у фінальному бою, освітили собою небо, через що я зміг бачити все навкруги, наче вдень. Я вирішив знову побігти, тільки не знав куди. Тому побіг ще далі, і звернув на ліво. В сторону, де були дівчата. Коли я добіг до великого костра, щось прилетіло мені в плече й пробило його. Я впав і випустив з рук ніж. Він лежав недалеко від мене присипаний листям та старими ялинковими голками. На мене заплигнула Лєра й всілася на мене тримаючи свого кривого ножа, який у деяких місцях був покритий іржею. Вона сиділа на мені й важко дихала, але нічого не робила. А потім сказала: 

– Ні...  Ні, ні, ні, ні, ні. Дуже швидко, – вона відкинула ніж у бік. – Зроблю це повільніше. 

Вона своїми нігтями роздерла мені ліву руку, а потім почала повільно розрізати мій живіт. Біль був пекельний. Не закінчивши до кінця вона вхопилася міцним хватом мені у шию. 

– Твою душу, я з’їм! 

Вона здавила мою шию своїми руками й у божевільній посмішці почала душити. Повітря не хватає. Я задихаюсь. Правою рукою намагаюсь нащупати ніж, який мені зараз так потрібен, а він, як на зло, вислизає з рук. Здається я помираю. І так закінчиться моя історія? Задушений божевільною посеред лісу? Я спробував ще раз дотягнутися до нього, і двома пальцями підвинув його до себе. Міцно взявшись за ніж, я всадив його її під ребро й вона впала на бік. Жадно ковтаючи повітря, я почав кашляти. Лєра трималася за місце мого удару. Тепер зверху сидів. 

– Не треба...  – прошипіла вона, дивлячись на мене переляканим поглядом.  

Я повільно всадив ніж їй у сонну артерію. Вона почала захлинатись власною кров’ю. Вона так любили вбивати, а сама боялася померти. Я це відчував. Потім я три рази вдарив її в район серця, щоб вона точно здохла. Я повернувся, й глянув на дівчат. Вони були налякані. Тварюка заревіла знову, ще голосніше аніж коли небудь до цього. Підійшов до дерева й перерізав ножом мотузки. Аліна кинулася мене обіймати, питати чи я в порядку. А Олена обійнявши мене дивилася вже на труп Лєри, який був в мене позаду: 

– Це все...  Була вона? – питала вона чи то в себе чи в нас. – Весь цей час...  Настя, Льоша...  За що? 

– Олена! Олена! Перестань плакати! Аліна, це тебе також стосується!  

– Нам потрібно викликати міліцію, вони приїдуть і...  і...   

– Ніякої міліції, ми уходимо. ВСІ. РАЗОМ, – кричав я. 

– Міша, куди? – питала стурбована й налякана Аліна. – Тобі треба в медпункт! 

– Пам’ятаєш, я казав тобі, що заберу тебе з собою в майбутнє? 

Вона кивнула. 

– Так от, щоб ти знала, час настав! 

В наш бік почала ковиляти тварюка. Вогонь її періодично то з’являвся, то гас. Вона скоро також здохне.  

– Ідемо звідси, швидко. Олена, ти знаєш в якому боці сторож?  

– Так, в тому, – вона кивнула в бік.  

– Нам туди значить. Пішли всі разом.  

Тварюка зірвалася на біг. Ні, тільки не це.  

– БІЖІТЬ! – загорланив я. – ШВИДКО! 

Воно не хотіло помирати само. Навіть знаючи що от от помре, все одно хотіло забрати когось з собою. Не вийде. Навіть не думай. Поки ми бігли, Олена перечепилася через корінь і впала. Я повернувся назад до неї і поміг їй підвестись.