Читати книгу - "Джералдова гра, Стівен Кінг"

промовив він. Я ледь не розсміялася. Це було б негарно, але в ту мить голос його звучав так, наче йому вісімнадцять років і він щойно закінчив підготовчі курси для вступу в університет. — Не образив, Брендоне, — сказала я. — Добре. Мене це влаштовує. Але все одно робота поліції — принаймні розглянути можливість брудних ігор, зважити думку про те, що ти могла піти на крок далі, ніж просто сподіватися, що у твого чоловіка станеться штука, відома у цій сфері як «секс-інфаркт». — Та я навіть не припускала, що в нього проблеми з серцем! — сказала я. — Очевидно, страховики також. Якби знали, то нізащо б не підписали ті документи, правда ж? — Ті компанії страхують будь-кого, хто готовий заплатити достатню суму, — відповів Брендон, — а Джералдові брокери ж не бачили, як він палить одну за одною і заливає це алкоголем. А ти бачила. Відкидаючи всі заперечення, ти мала б знати, що інфаркт уже в ньому зачаївся і просто чекає свого часу. І копи це також знають. От вони й кажуть: «А якщо вона запросила якогось друга на озеро й не сказала чоловікові? І от цей друг у найправильніший час для неї та найгірший час для нього вискочив із шафи й заверещав нісенітниці?» Якби в копів були хоч якісь докази, що таке могло статися, ти була б по вуха в гімні, Джессі. Бо в певних умовах свідоме викрикання нісенітниць може вважатися вбивством з обтяжувальними обставинами. Те, що ти два дні пробула в наручниках і ледь не оббілувала собі руку, щоб звільнитися, свідчить категорично проти ідеї зі спільником, проте в іншому разі сам факт присутності наручників робить наявність спільника правдоподібною для… ну, скажімо так, для поліцейських із певним типом мислення. Я вражено вирячилася на нього. Почувалася, ніби щойно усвідомила, що витанцьовую на краю провалля. До того моменту, коли я дивилася на затінені риси й вигини Брендонового обличчя поза межами кола світла з бра, думка про те, що поліція може вважати, ніби я вбила Джералда, стріляла мені, може, кілька разів, наче кепський жарт. Дякувати Богові, Рут, що я жодного разу про це не пожартувала з копами! — Розумієш, чому мудріше не згадувати ідею, наче в будинку ще хтось був? — сказав Брендон. — Так, — сказала я. — Не рухай пса — не гавкатиме, так? Тільки-но я це сказала, у голові виникла картинка, як той сраний псяра тягне Джералда по підлозі за плече — я от просто бачила шмат шкіри, що відірвався й звисав собаці з морди. Між іншим, того бідосю через кілька днів закатрупили — він облаштував собі лігво під човновим сараєм Лаґланів, десь за пів милі вздовж берега. Відніс собі туди непоганий кавалок Джералда, тож, мабуть, повертався по нього ще як мінімум раз після того, як я відлякала його клаксоном і фарами. Його застрелили. На ньому була бронзова підвіска — на жаль, не така, через яку гицлі можуть відстежити власника й вломити йому пизди, — на якій кличка: Принц. Ні, ну ти уявляєш, Принц? Коли прийшов констебль Тіґарден і сказав, що його вбили, я втішилася. Я не звинувачую собаку за скоєне — тварина була в не набагато кращому стані, ніж я, — але я втішилася тоді й рада тепер. Та це все відхилення від теми — я розповідала про розмову з Брендоном після того, як сказала йому, що в будинку міг хтось бути. Він якомога наполегливіше погодився, що краще не рухати сплячих псів. Думаю, з цим я могла б жити далі — неабияке полегшення розповісти про це принаймні одній людині, — але все одно я була не зовсім готова забути. — Мене переконав телефон, — сказала я йому. — Коли я вибралася з наручників і спробувала подзвонити, апарат мовчав, як той Ейб Лінкольн. Тільки-но я це усвідомила, то була впевнена, що мала рацію: там таки був якийсь мужик, і в певний момент він обрізав телефонний кабель, що вів від дороги. Саме через це я й піддала газу і кинулася з будинку до «мерседеса». Брендоне, ти навіть не уявляєш, що таке страх, доки не усвідомлюєш, що ти посеред лісу, а десь поруч бродить непрошений гість. Брендон усміхнувся, але, боюся, цього разу усмішка була не така переможна. Це така усмішка, яка, здається, у всіх чоловіків на обличчі з’являється, коли вони думають, наскільки ж жінки дурні і що насправді треба законом заборонити їм гуляти без наглядачів. — Ти дійшла висновку, що телефонний кабель обрізали, після того як перевірила один телефон — у спальні — і виявила, що він не працює. Так? Сталося не зовсім це, і я не зовсім так подумала, але кивнула — частково тому, що це здавалося простішим рішенням, але найбільше тому, що нема особливого толку розмовляти з чоловіком, у якого такий вираз обличчя. Він ніби промовляє: «Жінки! І жити з ними неможливо, і застрелити шкода!» Якщо ти не змінилася зовсім, Рут, упевнена, ти знаєш, про що я кажу, і розумієш, що все, чого мені в той момент хотілося, — це закінчити розмову. — Він просто був відключений, оце й усе, — сказав Брендон. На той час він уже говорив як Містер Роджерс[82], який пояснює, що іноді, безумовно, здається, наче під ліжком живе монстр, але, любі хлопчики й дівчатка, насправді його там немає. — Джералд витягнув роз’єм зі стіни. Він, напевно, не хотів, щоб під час відгулу — не кажучи вже про невеличкий сеанс фантазійного бондажу — його відривали дзвінками з офісу. Також він відключив телефон у коридорі, але кухонний пропустив, тому той нормально працював. Усе це я прочитав у поліцейських звітах. І тут до мене дійшло, Рут. Я раптом зрозуміла, що всі вони, всі чоловіки, які розслідують те, що сталося на озері, зробили певні припущення стосовно того, як я розібралася з ситуацією та чому вчинила так, а не інакше. Більшість із цього спрацювало мені на користь і точно все спростило, але все одно було дещо нестерпне й трішки моторошне в усвідомленні, що більшість із них зробили висновки не з того, що я сказала, чи якихось знайдених у будинку доказів, а просто з того факту, що я жінка, а жінки можуть поводитися лише певними очікуваними способами. Якщо подивитися на це під таким кутом, то зовсім немає різниці між Брендоном Мілероном у його вишуканому костюмі-трійці і старим констеблем Тіґарденом у блакитних джинсах із мішкуватим сідалом та червоних, наче пожежна частина, підтяжках. Чоловіки, Рут, досі думають про нас те саме, що й завжди думали, — я в цьому впевнена. Багато з них навчилися казати правильні речі в правильний час, але, як говорила моя мама: «Навіть людожер може навчитися розповідати Символ Віри». І знаєш що? Брендон Мілерон захоплюється мною, а також тим, як я повелася після того, як Джералд відкинувся. Так, саме так. Я раз за разом помічала це в нього на обличчі, і якщо він, як завжди, заскочить сьогодні ввечері, то я впевнена, що знову побачу той вираз. Брендон думає, що я офігенно впоралася, що я офігенно смілива… як на жінку. Узагалі, думаю, до моменту, коли я вперше розповіла про свого гіпотетичного гостя, він ніби як вирішив, що в схожій ситуації вчинив би так само… якби, крім усього іншого, ще й мав гарячку. Думаю, більшість чоловіків думають, що більшість