Читати книгу - "Містична річка"

Ось як у них усе було б.

Бренден сів долі. Йому треба було посидіти бодай секунду. Секунду або дві. Сівши, він високо підняв ноги й обхопив свої щиколотки, як малий хлопчик. Він трохи погойдався, опустивши підборіддя на груди й заплющивши очі, й відчув, що біль трохи втих. Його опанував спокій.

А потім цей стан минув, і жах від того, що Кейті вже немає на землі — немає й ніколи вже не буде, — знову проник у його кров, яка захолоняла в жилах.

У хаті був пістолет. Він належав батькові, й мати залишила його за рухливим карнизом над коморою, де батько завжди його тримав. Можна було залізти на полицю в коморі, простягти руку під стелю, обмацати там три закутні й відчути вагу пістолета в своїй руці. Далі треба було тільки обхопити його пальцями. Пістолет лежав там, відколи Бренден себе пам’ятав, і одним з його найяскравіших спогадів було, як він якось пізно ввечері виліз із ванної й побачив, що батько витяг руку з-під карниза в коморі. Бренден навіть діставав пістолет і показував його своєму другові Джеррі Дівенті, коли їм було по тринадцять років; Джеррі подивився на нього широко розкритими очима й сказав: «Поклади його назад, поклади назад». Пістолет був покритий пилюкою, адже з нього, либонь, ніколи не стріляли, й Бренден знав, що його треба почистити.

Він зможе дістати пістолет сьогодні вночі. Піде до кав’ярні «Вищий світ», де полюбляє стовбичити Роман Фоллов, або до бару «Атлантичний автоклас», що належить Бобові О’Доннелу й звідки, як розповідала йому Кейті, він розпоряджався всім своїм бізнесом зі свого заднього офісу. Він зможе піти до одного з цих закладів — а найкраще до обох — і по черзі націлити батьків пістолет на ці обидві пики, по кілька разів спустити падлючий гачок, аж поки він клацатиме в порожній кімнаті, і вже ні Роман, ні Боббі ніколи не вб’ють жодної жінки.

Він міг би це зробити. Невже не здужав би? У кіно так робили. Брюс Вілліс, якби хтось убив жінку, яку він кохав, не сидів би на підлозі, обіймаючи свої щиколотки й розгойдуючись, наче псих. Він негайно зарядив би пістолет. Хіба ні?

Бренден уявив собі, як він прицілюється в обличчя Боббі і як той благає його:

— Ні, Брендене, ні! Не стріляй, будь ласка!

А Бренден холодно відповідає йому:

— Будь ласка, мерзотнику, рушай у пекло.

Потім він заплакав, і далі розгойдуючись та обіймаючи свої щиколотки, бо знав, що він не Брюс Вілліс, а Боббі О’Доннел — реальна особа, а не персонаж із кіно, і пістолет вимагає чищення, ретельного чищення, а він навіть не знає, чи є в нього кулі, не знає, як відкрити цей інструмент, а якби реально дійшло до пострілу, то чи не затремтіла б його рука? Чи не затремтіла б вона й не відстрибнула геть, як тремтів його кулак, коли він був малим хлопчиськом і знав, що відступити він не може, а треба битися? Життя — це не паскудне кіно. У ньому все відбувається не так, що добрий молодик має перемогти через дві години, а тому ти знаєш, що він переможе. Бренден небагато знав про себе, як про героя; йому лише дев’ятнадцять років, і ще ніхто не кидав йому такого виклику. Він не певен, що зможе увійти в офіс того бандита й вистрелити йому в обличчя. І це якщо офіс не буде замкнений і не буде тих сучих синів, які штовхаються навколо нього. Він не певен.

Але йому бракувало Кейті. Бракувало її страшенно, і від того, що її немає поруч, і розуміння, що вона ніколи не буде поруч знову, зуби йому боліли так, що він відчував, він повинен зробити щось, що завгодно, якщо лише так він зможе бодай на одну кляту секунду вийти з цього стану, забути про своє жалюгідне життя.

Окей, постановив він. Окей, завтра я почищу пістолет. Я лише почищу його й переконаюся, що він має кулі. Зроблю цю мализну. Я почищу пістолет.

Рей увійшов до кімнати, не знявши роликів, спираючись на свою нову хокейну ключку, як на ціпок, пошкандибав до свого ліжка. Бренден швидко підвівся й витер зі щік сльози.

Рей зняв ролики, подивився на брата й знаками запитав:

«З тобою все гаразд?»

— Ні, — відповів Бренден.

«Я чимось можу допомогти тобі?»

Бренден відповів:

— Усе гаразд, Рею. Ти нічим допомогти мені не зможеш. Але хай тебе це не турбує.

«Мама каже, що тобі краще».

— Що?

Рей повторив те, що сказав.

— Он як, — сказав Бренден. — Звідки вона взяла?

Руки Рея злетіли вгору.

«Якби ти поїхав, мама дуже засмутилася б».

— Вона звикла б.

«Може, звикла б, а може, й ні».

Бренден поглянув на брата, який сидів на ліжку, пильно дивлячись йому у вічі.

— Не чіпляйся до мене, Рею. Гаразд? — Він нахилився до нього, думаючи про пістолет. — Я кохав її.

Рей не відвертав від нього погляду, але його обличчя було непроникне, як гумова маска.

— Ти знаєш, що це таке, Рею?

Рей похитав головою.

— Це так, ніби ти знаєш усі відповіді на тест у ту хвилину, коли сідаєш за парту. Так ніби знаєш, що з тобою все буде гаразд довіку. І ти не ходиш, а літаєш, бо почуваєш себе переможцем. — Він відвернувся від брата. — Ось що це таке.

Рей постукав об спинку ліжка, щоб Бренден подивився на нього, а тоді знаками промовив: «Ти це відчуєш знову?»

Бренден упав навколішки й наблизив своє обличчя до братового:

— Ні, не відчую. Ти мене не розумієш? Таке зі мною вже не повториться.

Рей поклав ноги на ліжко й уперся спиною в подушку. Бренденові стало соромно, але він був досі сердитий, бо ти завжди так почуваєшся з німими — вони можуть виставити тебе дурним за те, що ти багато базікаєш. Усе, що Рей хотів сказати, вилітало з нього лаконічно, як він і хотів. Він не знав, що означає підшукувати потрібні слова або спотикатися через них, бо твоя розмова вилітає з тебе швидше, аніж працює твій мозок.

Бренден хотів розливати свої думки, хотів, щоб слова