Читати книгу - "Королівство у спадок, Олег Говда"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Втім... Поки не спробуєш, не дізнаєшся. Та й у чому проблема? Воно ж не кусається. Почне лякати — втечу.
Але для надійності кілька наступних кроків зробив, як у танці… два вперед, один назад.
Невідоме на мої па й надалі ніяк не реагувало.
— Ну що, працює?
— Схоже на те.
— А мені можна спробувати?
— Сам вирішуй. Тільки тримайся на відстані. На п'яти не наступай. А то, якщо кинуся втікати, з ніг зіб’ю ненароком.
Доріжка, залишена слимаком, на той час, добряче зблякла, але все ще залишалася помітною.
— Куди ти, стежино, мене завела?.. — пробурмотів я, продовжуючи йти по сліду, але при цьому поглядаючи на всі боки.
Печера виявилася навіть більшою, ніж здалося спочатку. Я вже метрів двадцять пройшов, а протилежний бік, як і раніше, тонув у пітьмі. І ця темрява, хоч більше й не вселяла жах, але й бажання наблизитися — теж не викликала. Але, це вже не результат впливу ворожої магії, а лише здоровий глузд. Бо, не знаючи броду...
— Метью, вишли світлячка вперед. Нічого ж не видно.
— Зараз підсвічу…
Маг стукнув палицею, і вогненна куля помчала туди, де темрява здавалася найгустішою.
Негучна гук вибуху фаєрбола, що наштовхнулася на перешкоду, змішався з оглушливим ревом розлютованого чудовиська.
І я нарешті побачив те, що ми шукали.
Підземна тварюка найбільше нагадувала тривимірну чорнильну пляму, розлиту по всій стіні. Таку ж безформну, з безліччю щупалець. На частину з яких воно спиралося і пересувалося, тоді як інша частина метнулася в наш бік.
Потрібно віддати належне Метью, він не розгубився ні на мить. Я ще тільки тягнув меч із піхов, а назустріч щупальцям уже летіли вогняні кулі.
— Пуф! Пуф! Фшш ...
Від зіткнення з ними, щупальця чи то коротшали, чи чудовисько само їх відсмикувало, обпікшись. Але одразу ж вистрілювало іншими… І ось одне з них майже долетіло до мене.
Мабуть, я закрив магові огляд, і він не зумів вчасно відреагувати. Натомість встиг меч.
Клинок мигнув у повітрі, чудовисько заревіло, а до моїх ніг упав жмут чогось чорного. Як дьогтем плеснули… Або гудроном… Такий самий різкий і неприємний запах.
Я мимоволі відступив на півкроку і зрубав наступне щупальце.
Друга крапля впала поруч із першою... і перетекла до неї, зливаючись в одну калюжку.
— Ніфіга собі прикол… Так воно все сюди… частинами перебереться.
Як би на підтвердження здогадки, третій свіжозрубаний відросток, не втрачаючи жодної секунди, приєднався до попередніх. Пляма потихеньку перетворювалася на калюжу. І навіть починала набувати обсягу.
— Метью! Ану жахни сюди! — вказав я на неї магу.
Той зрозумів без пояснень.
— Фшх!
Твою дивізію! Спалахнуло так, що ледве відскочити встигли. А засмерділо, наче вогнище з гуми навпіл із пінопластом запалили.
— Ого! — Оцінив результат помічник.
— Угу… Ну, отже, так і працюємо. Я відсікаю, ти підпалюєш... По чотири-п'ять на купку. Подивимося, наскільки чудовиська вистачить. Закон збереження маси ніхто не скасовував.
Закон працював. Але надто вже маса велика виявилася.
Приблизно через годину відрубування і спалювання відходів стало помітно навіть неозброєним поглядом, що темрява навпроти нас, незважаючи на дим, рідшає і зменшується. Але все одно, її все ще залишалося надто багато. А я вже відчував втому, та й фаєрболи, що випускала патерицею — ставали чим раз тьмянішими і меншими.
— Не здужаємо, Миколо… — просипів Метью. Схоже, і в нього сили закінчувалися. — Треба йти звідси. Відпочинемо. Розкажемо метру... Він підкаже, як здолати чудовисько. Або заклинання більш потужне видасть.
— Заклинання, кажеш… А такого ж, як те, що ти амазонці продав, у тебе більше немає?
— Є… Але ж ти сам казав, що воно невдале вийшло.
— Це дивлячись з якою метою, друже… — я навіть засміявся. — Багаття ним розпалювати і справді, гм… дещо незручно. Можна, брови обпалити. А зараз — саме те, що лікар прописав. Діставай. Тільки сам нічого не роби. Чекай, я стежку прокладу….
Моя витівка може і не була витвором вишуканості та глибиною стратегічного мислення, але теж годилася.
Тепер я не просто відмахувався від щупалець, що цілили у мене, поки їх не набиралося достатньо для аутодафе, а змінив тактику. Відрубував і робив крок уперед. Рубав наступне — і рухався далі. З кожним кроком все ближче до чудовиська, залишаючи за собою довгий струмок із чорної, смердючої субстанції.
Доки дистанція не скоротилася до півтора десятка кроків. Ближче підійти не вдавалося. Потвора вистрілювала в мене своїми відростками вже зі швидкістю, на межі якої меч встигав рубати. А відчути дотик цього… бррр… я не мав жодного бажання. Поняття не маю, яким був би результат, але ладен сперечатися на все королівське майно — він би мені не сподобався.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Королівство у спадок, Олег Говда», після закриття браузера.