Читати книгу - "Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук"

лазарету, бо палець почав напухати, а невдовзі той, незважаючи на сприяння медиків, помер, що в дивний спосіб подіяло на нашого батька, від того він здобув панічний страх перед мишами на все життя. Факт трагічний при пережитті й смішний при описі, а смішний тому, що з’єднує невідповідні речі. Адже справді, учасник багатьох битв, поранений у груди, той, який штурмував неприступні фортеці і входив до них, подоланих та розгромлених, той, кого відзначали, правда, не вельми, за хоробрість, мав, виявляється, панічний страх перед мишами.

Історія з мишею справді мала, і як таку її й розповіла мені Варвара, яка в ній не бачила нічого смішного, бо для жінок речі великі й дрібні однорідні, і вони не завжди вміють їх розрізняти. Але для мене саме ця історія й стала ниточкою, яка почала розкручувати шлях до батькової таїни й повела в лабіринти батькового єства, отже стала хвостиком від тіла чи тінню від дерева, коли вже уподібнюю людей до дерев, навіть більше – своєрідним ключем, який відкрив перші двері до його дому лісу.

Тоді ж таки, у легких літніх сутінках, був кінець серпня, отже в повітрі вже прочувалися осінні продуви, оте ще не тлінне, але повне зимних голок, дихання, Варвара оповіла ще два випадки з мишами, які трапилися з нашим батьком.

Михайло Петрович мав тільки одну пристрасть, якій віддававсь у вільний час щиродушно: любив провадити всілякі досліди, для чого закупив фізичне приладдя, навіть астрономічну трубу, яку виставив на даху свого дому – в тому місці на горищі було збито навіть комірчину – ця труба там перебуває й досі, але вельми запилена. Він десь викопав якогось німця, знавця фізики, і вони разом проводили досліди з перегонки спирту в алембику, виготовленому тим-таки німцем і за батьковими вказівками. Обоє вельми заглибились у своє заняття, і саме в цей час кімнатою перебігла миша, а батько, на нещастя, відвів утомлені очі від приладу. З Михайлом Петровичем відтак сталося щось неймовірне, він раптом дико й напрочуд тонким голосом, майже жіночим (Варвара любила товктися біля батька й була при тому присутня), заверещав, тоді зірвавсь із місця, вискочив на стільця, по тому на стола – стіл перекинувся, батько з великим гуркотом повалився долі, спирт розлився й спалахнув; Варвара заверещала й собі й кинулася гукати на допомогу; німець витяг батька із вогню, закутав у ковдру й так погасив вогонь на одежі. В цей час із відром води вскочила матінка й вилила на бідолашного: слуги почали заливати палахкого стола й стільці, хата наповнилася димом; матінка ж прискочила з повним відром удруге, але гасила не стола, а таки чоловіка, хоча на ньому вже не горіло, вилила на нього друге відро, від чого батечко підскочив, бо вода була з криниці холоднюща, й загорлав на матінку, бо на ньому не тільки не горіло, але й рубця сухого не було; однак матінка його не слухала, а погналася за третім відром; коли ж прибігла, диму було стільки, що годі було когось пізнати, тож матінка, яка в загорілості не тямила, що чинить, облила водою цього разу німця, який намагався урятувати щось із їхнього приладдя.

На цю розповідь я реготав так, що сльози в мене виїдали очі. Варвара ж замовкла, бо розповідала все без гумору і сказала, напівображено підтисши губи:

– Не розумію, що тут смішного? Що татко ледве не згорів?

Й подивилася на мене так, ніби я й справді злонамірився образити батькову честь.

Другий випадок був не менш виказистий. У 1796 році батько був виведений у надвірні радники, а наступного року посланий од дворянства Чернігівської губернії депутатом до Павла Петровича, щоб віддати подяку за повернення Малоросії її прав, привілеїв та цивільного суду за Литовським статутом – це, до речі, свідчило, що государ не забув своїх малоросійських прибічників, правда, як уже казав, гетьманство та військо відновлено не було, – ось причина великої апатії, що впала на Василя Капніста, моїх дядьків та їхніх прибічників! Так от, повернувшись тоді із Петербургу, батько з таємничою міною сказав матінці:

– Привіз тобі в подарунок таке, що ахнеш! – і подав знака, щоб у чайну кімнату внесли пакунка.

Яка жінка після такої заяви не спалахне цікавістю, а батько привіз вельми коштовного японської порцеляни сервіза. Перша чашка, яку мати розгорнула, привела її в захоплення, і вона й справді ахнула. Потім подружжя почало розгортати з паперу чайника, кавника – все це було не менш чудове, і за кожною річчю, що з’являлася на світ, матінка охала. І тут раптом із обгорткового паперу вискочила миша, відтак сталося те саме, що й попереднього разу: батько по-жіночому заверещав, його обличчя стало подібне до маски Жаху, скочив на канапе, зачепив стола, сервіз посипався на підлогу і то так нещасливо, що не залишилося цілої жодної його частки, а все розтрощилося на дрібні скалки – очевидно, в цьому була особливість японської порцеляни. Матінка ридала, як над покійною дитиною; де ділася миша, ніхто не спостеріг, а батечко ніяково зліз з канапе і почав гладити дружину по плечі, винувато приказуючи:

– Що ж удіяти, люба, коли в мене нервова боязнь мишей. А те, що воно розбилося, не жалій! Не мали раніше, не матимемо й тепер. Недарма кажуть: знайшов – не радій, а згубив – не сумуй!

– Але ж він був такий гарний, цей сервіз, – крізь сльози сказала матінка.

– Зате вельми биткий, – поважно зауважив батечко, і собі змахнувши з ока сльозу.

Це діялося на Варвариних очах, і вона, оповівши, з підозрою зиркнула, чи я не сміюся, але оповіджена сцена була не так смішна, як сентиментальна, отож я не сміявся.

Батько назвав свою боязнь "нервовою", мені ж здається, що вона турбувала його тому, що в його єстві був загніжджений біс Страху. Ні, зовсім не хочу сказати, що Михайло Петрович був боягуз, його бойові діяння увіч це заперечують, боягузтво і біс Страху – речі цілком не одного кореня: боягузтво – це риса питома, можна сказати, природжена, а біс Страху – привнесена, штучна, хоч, може, привнесена не йому особисто, а ще його батьку Петру Григоровичу, який усе життя прожив у страсі, бо його батько, а дід Михайла Петровича, був завзятим і непримиренним мазепинцем. Цей біс оминув старших дітей Петра Григоровича, а вселився в молодшого сина. До речі сказати, коли батько мав їхати до Петербурга, то вельми, як сказала Варвара, нервував, побоюючись, чи не станеться з ним те саме, що