Читати книгу - "Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук"

батька в собі відчуваю, як частину плоті, - це свідчить, що з ним маю досить глибоку, хоч не завжди видиму, спорідненість. Але правда й те, що Михайло Петрович був іншої породи, як його старші брати, бо коли Іван-Йоасаф, Андрій та Григорій – люди пристрасті, кожен по-своєму їй віддаючись, то в батька саме ця істотна риса була відсутня і це при тому, що формувався як людина цілком у подібних умовах, що й Григорій Петрович – це свідчить: природа людини, закладена в ній Господом, сильніша, ніж вплив житейських факторів на її формування. Наприклад, на батькові зовсім не позначилося його виховання в єзуїтів, ніби в них і не навчався: не відзначався хованою вдачею, як, приміром, його брат Григорій, не мав навіть любові до музики, а загалом висловлювався про систему науки в тій школі скептично, вважаючи її безнадійно застарілою. В Кадетський піший корпус був зачислений чотирнадцятилітнім за указом Правительствующего сенату 19 березня 1759 року, але й там науки ніби пройшли повз нього; із батька не вийшов ані герой, як Григорій, ані господар, як Андрій. З цього приводу, розказувала Варвара, він жартував: на гербі шляхетського корпусу було зображено шпагу та Меркурієвого жезла в лавровому вінку, а Меркурій, як звісно, був покровителем ремесел і торгівлі, відповідно й лавровий вінець до його голови цілком не пасував. Гадаю, що й мене та братів моїх батько віддав до цього ж корпусу не тому, що був захоплений системою наук у цьому закладі, навпаки, про це відгукувався скептично, а тому, що так чинив і його батько, так чинили й інші шляхтичі. Відтак науки, на мою думку, торкалися його голови настільки, щоб виконати батьківського наказа. А що той заповів, аби його сини стали майорами, мета його така й була – стати майором і не більше. Справді, пішов у відставку із чином секунд-майора, хоч для цього довелося витримати немало випробувань.

Готуючись писати про батька, я вдававсь у розмови із Варварою, його улюбленицею, яка, відповідно, найбільше з-поміж нас батька любила, і сестра, вгадуючи, що писатиму й про нього, якось сказала:

– Сподіваюся, не напишеш по батька нічого осудного?

– Щось знаєш про батька осудного? – жартома спитав я. – І чому в тебе виникло, що маю писати осудне?

– Бо, по-моєму, ти батька не любив, – із властивою собі прямотою сказала Варвара.

– Звідкіля ти взяла? – зчудувався я. – З батьком я жив вельми мало, хіба в дитинстві, отож як міг не любити? Людину не любиш, коли надто часто з нею зіштовхуєшся.

– Саме тому, – мовила Варвара. – Міг мати до нього серце, що відіслав тебе з дому і ніби з рук збув.

У цьому була своя велика правда. Часом у гіркі хвилини такі думки в мене з’являлися, але зла до батька ніколи не тримав, не такий дурний, щоб не знати: освітня система мого часу вимагала, щоб дитину із родини забирали, і не тільки один батько так чинив, а всі.

– Він був добрий, – мовила сестра, ніби я перед цим стверджував супротивне, – і дуже любив своїх дітей.

– А тебе найбільше, – підколов я.

– Може, й так, – сказала, стираючи сльозу Варвара. – Коли подумаю, що відійшов навіки, плакати хочеться.

Мені ж подумалося під ту хвилю, що одна й та ж людина може бачитися різними людьми цілком в неоднакових іпостасях. Тобто людина нібито одна, а водночас у ній є стільки подоб, скільки існує очей, котрі ту людину сприймають. Цілком можливо: коли усі діти Михайла Петровича спробували б створити образа батька, то цих образів було б стільки, скільки дітей, були б вони в чомусь подібні, а більше неподібні. Відтак ми сприймаємо в іншій людині тільки доступну собі частку її.

– Будь певна, – заспокоїв я сестру, – нічого осудного про батька не збираюся писати.

– Тоді написане мені прочитаєш! – наказала вона.

Був знову вражений, адже дістав собі домашнього цензора. Ще не відаю, як у мене образ батьковий складеться, але, очевидно, доведеться писати два оповідання: одне про себе, максимально правдиве, – бо це метод чи основа мого писання, – і друге пристосоване до смаків та бачення своєї любої сестри – цього милого цензора, який навряд чи щось недогідне пропустить.

– Звичайно! – згодився я. – Не маю перед тобою таємниць. Якщо тобі буде цікаво!

– Звісно, мені цікаво, як обписуватимуть батька, – сказала Варвара з такою колюкою в словах, що мені аж смішно стало…

Отже, Михайло Петрович був із людей, які мети самі собі не виробляють і не ставлять, але вельми ретельно виконують те, що поставлене перед ними іншими і що вони прийняли. В цьому він і справді ніби наближався до Меркурія в іпостасі посланця богів, тобто їхнього прислужника. Такі люди – чудові виконавці, але біда їм, коли жодної мети їм ніхто не поставить і виконувати не мають чого – людей такої породи мені доводилося зустрічати. Отже, коли Григорій Петрович став майором зі свого геройства, Михайло Петрович – через поставлену батьком мету. Виховуючись у Кадетському корпусі, мені доводилося бачити друкованого каталога кадетів часів батечка. Там записані були він і дядько: оцінки в дядька блискучі, а батька – цілком посередні, але жодних поганих. Професором елоквенції, тобто риторики, був у них відомий поет Тредіяковський, але жодного впливу на батька це не справило. Він із помірними успіхами був випущений із корпусу в 1764 році в армію корнетом[41], служив у Ростовському карабінерському полку, тут став поручником і ротмістром, брав участь у придушенні конфедерації та гайдамаччини в 1768 і 1769 роках, воював у Турецькій війні в 1770 і 1771 роках, штурмував Бендери, по тому брав участь у взятті Перекопу й Криму, зокрема Керчі й Яникюля, відзначений представленням вищому начальству. В цю війну батька поранили кулею у груди, згодом немало страждав од цієї рани, особливо, як розказують, перед смертю. Виходячи з цих даних, хто б міг закинути батькові, що свого майорського чина не заслужив кров’ю? Але чи була і в нього ота таїна, якої так пильно дошукувався в його братів і в кожному таки знайшов?

Була, але не як достойність, а вада характеру. Варвара якось мені оповіла за вечерею, що в час Турецької війни Михайло Петрович зупинився з двома солдатами у виділеній йому квартирі. І ось один із солдатів, бажаючи стовкти просо, запустив руку в дерев’яну ступу, щоб переконатися в її чистоті. І раптом дико закричав, витріщивши очі, - у ступі виявилася миша, яка вкусила солдата за пальця і перелякала його до нестями. Солдата відправили до