read-books.club » Фантастика » Можливість відповіді, Ігор Маркович Росоховатський 📚 - Українською

Читати книгу - "Можливість відповіді, Ігор Маркович Росоховатський"

225
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Можливість відповіді" автора Ігор Маркович Росоховатський. Жанр книги: Фантастика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 84 85 86 ... 99
Перейти на сторінку:
здивування його межувало із захопленням.

— Так ви ж незамінимий помічник, дорогенький! Можна подумати, що ви все життя лише цим і займалися.

Його сяючі очі-намистинки раптом вкололи мене швидким підозрілим поглядом, брезкла шкіра на лобі вся збрижилась, як погано натягнута панчоха:

— Пам’ятаю, казали, що ви чудодійний лікар…

Я урвав його:

— Можливо, я зробив би більше, якби міг перевірити деякі дані, дізнатися про методику експериментів.

— Так у чому ж річ?

— Машина сповістила, що методика засекречена, і необхідний спеціальний допуск: код і шифр.

Він спохмурнів.

— Що саме вас цікавить?

— Скажімо, як були одержані дані про здатність бактеріофагів групи “Т” перероджувати клітини і викликати епідемії. У вас зібрано надзвичайно цікаву інформацію. Але наскільки чисті ці досліди?

Його порадувала прихована похвала, яка крилася в моїх словах, однак погляд став ще більш жорстким і підозрілим.

— Заспокойтеся, голубчику. Досліди були поставлені чисто, це я гарантую.

— Але механізми епідемій Т-2 і Т-6 неможливо досконально вивчити в лабораторних умовах.

— Чому?

— Для цього не годяться ні миші, ні собаки, ні навіть мавпи…

— У нас був інший матеріал.

Я пригадав, коли вперше почув від нього слово “матеріал”, і в мене з’явилася певна підозра. Я відмахнувся від неї, тому що запідозрювати в такій антигуманній справі будь-яку людину було соромно і безглуздо.

Двері лабораторії знову ковзнули вбік, пропускаючи кількох чоловік. Всі вони шанобливо віталися з професором, з цікавістю поглядали на мене, особливо єдина серед них жінка років двадцяти семи, фарбована блондинка з маленьким невинно-ображеним ротиком. У неї була хвора печінка, а в лівій легені затемнення.

— Наш новий співробітник, — відрекомендував мене професор.

Довелося по черзі потиснути їм руки — великі, маленькі, м’які, жорсткі, теплі, холодні,— вислухати від кожного кілька традиційних у таких випадках слів.

Після церемонії знайомства професор вивів мене з лабораторії. Ми пішли в корпус, де містилися жилі кімнати для співробітників і де на мене чекав Нік. Але, доїхавши зі мною на ескалаторі до коридора, що з’єднував два корпуси, професор згадав, що йому треба заглянути ще в одну лабораторію, і розпрощався.

Вигляд у Ніка був кепський. Його великі дужі руки втомлено лежали на столі. Біовипромінювання навколо голови злиняло до блідо-жовтого кольору.

Я порадив йому добре відпочити, сказавши, що обійдусь поки що без його послуг. Він ворухнув розсіченою бровою, звів на мене світлі почервонілі очі.

— Гарна ви людина, док, тільки…

— …дивна і наче не від світу цього, — закінчив я за нього фразу, що вже визріла в його мозку.

Він здивовано розширив очі:

— Можна подумати, що ви читаєте думки, док. Виходить, мозок свій слід тримати на замку. Ще тільки цього й бракувало.

— А як поживають наші підопічні, імпуни? Теж, певно, втомлюються тут з незвички?

Мені не сподобалася його посмішка.

— Ні, вони майже не втомлюються.

— Хотілося б їх побачити.

— Вони працюють і живуть в іншому корпусі. Номер три.

— Гаразд, відпочивайте, — сказав я. — Не буду заважати.

Коридор був безлюдний. Рішення сформувалося відразу.

Я не чітко уявляв собі схему міжкорпусних коридорів. Ще коли ми йшли сюди вперше, помітив, що всі корпуси з’єднані поміж собою. Отже, якщо наш — номер один, а лабораторний — номер два, то з нього мусить бути вихід у корпус номер три. Вже знайомий ескалатор привіз мене в лабораторний корпус. Тут мені пощастило: я зустрів жінку, з якою мене недавно знайомив професор, і спитав у неї, як пройти в третій корпус.

— До віварію? Ми буваємо там надзвичайно рідко. Та й навіщо туди ходити? Можете замовити будь-який матеріал, і вам його доставлять у лабораторію.

— Мені треба відвідати своїх друзів. Вони там працюють.

— У вас там друзі? — Вона глянула на мене здивовано, майже злякано.

— Саме так. Як туди пройти?

— Треба спуститися на ліфті в цокольний поверх. Звідти в третій корпус веде підземний коридор, але…

— Дуже вам вдячний, — я швидко пішов до ліфта, не дослухавши пояснень.

За кілька хвилин ескалаторна доріжка привезла мене в третій корпус. Ще здалеку мої органи нюху відчули неприємний запах гнилого м’яса, крові, гострі запахи немитої шерсті тварин. Я зійшов з ескалаторної доріжки перед ліфтом. Навмання натиснув кнопку дев’ятого поверху. Ліфт тут працював не тихо, як у першому і другому корпусах, а трохи деренчав. Крізь деренчання до мене долинули приглушені вищання, рик. Вийшовши з ліфта, я опинився в довгому коридорі. В нього виходило багато дверей. Деякі з них були наполовину заґратовані. Заглянувши в них, я побачив собак, вовків, мавп. Але найбільше тут було шимпанзе та гамадрилів. Від їхнього лементу закладало вуха. Доводилося вмикати додаткові звукові фільтри.

Та ось двері з ґратами закінчились. Далі видно було інші — суцільні, вузькі. Мені здалося, що я чую людські голоси, стогін.

— Що ви тут робите? — пролунав за спиною здивований окрик.

Я обернувся і побачив здоровенного молодика з автоматом, який поспішав до мене. Він зупинився переді мною.

— Шукаю своїх друзів, — відповів я, не розуміючи причини його стривоженості.

У цей час з того боку, де

1 ... 84 85 86 ... 99
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Можливість відповіді, Ігор Маркович Росоховатський», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Можливість відповіді, Ігор Маркович Росоховатський"