Читати книгу - "Роман шукає"

під Новий рік старого ІЦербину — викрасти з тумбочки його косу. Гадаю, Голобородько по-справжньому не збирався забирати цю косу — для чого вона йому? Може, думав, що потім поверне. Пожартувати хотів. Настрій у нього був чудовий. Навіть Ямришка зустрів весело. Все йому вдалося, скарб уже був у нього…

В чотирнадцятій палаті на той час нікого не було, навіть Анципера на візку доправили в зал на свято. Скориставшись цим, Юнкерс і вбивця полізли до Щербини в тумбочку. Коли б хто й помітив, як вони заходили, то не звернув би особливої уваги: вбивця був із цієї палати.

Далі події, мабуть, розгортались так. Вони трішки одтягли Щербинине ліжко, щоб звільнити дверцята тумбочки. Потім Юнкерс вийняв і передав убивці косу. А сам схилився, щоб ще щось намацати у тумбочці. Він напівлежав на ліжку Щербини, схилившись уперед. І в цю мить убивця рвучко й несподівано полоснув його лезом коси по шиї з правого боку так, що лезо перерізало сонну артерію. Чимось він тримав це лезо. Не був же він у рукавичках… Носовичком? Якоюсь ганчіркою? Можливо, рушником, який там, на бильці ліжка, й висів. В усякім разі, відбитки пальців на косі лишилися тільки Юнкерсові й Щербинині…

Чи залишався він, аби переконатися, що Юнкерс помер? Не знаю. Поріз був один. Він його не добивав. Мабуть, був переконаний, що не схибив.

З палати вийти було не складно. В цей час у коридорі — нікого. Чергові сестри ходили в кіно і в звичайні дні, а на святковий концерт і поготів… Я знав і те, куди він пішов після цього. Злочинець встиг порозмовляти і з Ямришком, і з Щербиною, і ще з кількома людьми, тобто створити у них враження, ніби він і не покидав їхнього товариства…

«Це була б прекрасна й дуже переконлива версія, — сказав би мені на це Федір Васильович, — якби не могло статися так, що лейтенанта Голобородька зарізала вельмишановна чергова сестра, прізвища якої я від вас досі не почув і слідом за вами звик називати її Вікою-старулею».

Так, Віка-старуля, — Вікторія Опанасівна Федорова, — і справді якийсь час привертала мою пильну увагу. Бо це вона першою закричала на весь госпіталь: «Юнкерса зарізали!»

«Скажіть мені, звідки Бутько знав про скарб?» — спитав би у мене далі Федір Васильович.

Ні, я ще не зміг би точно відповісти Федору Васильовичу на це запитання. Але була у мене і з цього приводу версія. Досить проста: вбивця зацікавився тим, звідки в Юнкерса могли з’явитися сережки, які той подарував Любочці… Як він прибрав до рук скарб? Дуже просто. З госпіталю в той день, першого січня сорок шостого року, мабуть, неохоче випускали людей. Та хіба встежиш за шістьмастами інвалідами, та ще й персоналом? А Бутько мав чималеньку практику щодо того, як зникати з госпіталю: адже мало не щодня він вислизав на базар із своєю «темною» книгою. Та цього разу пішов він не на базар, а до Юнкерсової пасії. Молодичка ця мусила знати вбивцю, інакше вона не оддала б йому Юнкерсових речей. Очевидячки, він їй сказав, що Юнкерс просив негайно принести тую валізку чи речмішок. Жінка ще не знала про смерть Юнкерса, тож і віддала. А згодом, коли вже дізналася про те, що Юнкерса нема серед живих, не надала значення тому, що вбивця забрав у неї речі небіжчика. А може, Бутько передав їй гроші чи якісь цінності, ніби на пам’ять про Юнкерса, і молодичку це цілком вдовольнило. Адже вона нікуди не скаржилась, що якийсь інвалід забрав Юнкерсові речі…

«Прекрасно, — сказав би на це Федір Васильович. — Досить було Вайлу й Іванченкові згадати, що в лейтенанта Голобородька були в місті якісь коханки, чи, як ви їх звете, пасії, щоб ви називали одну з них уже й молодицею. А чому не могло статися так, що це була старенька бабуся, в якої лейтенант Голобородько час од часу бував, якій допомагав, квартиру якої використовував як притулок поза стінами госпіталю?»

«Може, й бабуся, — погодився б я. — Але що це, власне кажучи, міняє?»

«Все міняє, — посміхнувся б Федір Васильович і заходився б складати коробочку. — За старого врем’я, за того царя, як не було й сухаря, — сказав би він далі, — був собі лейтенант Голобородько. Лежав той лейтенант Голобородько, якого ви називаєте Юнкерсом, у госпіталі. І помітив він, що якийсь чоловік, якого ви називаєте вбивцею, має аж дві грубезні книги. — І він склав би папірець, як книгу. — З однією той чоловік ходив ворожити на базар, а другу тримав у себе. І здалася та книга лейтенантові Голобородьку надто вже важкою, і виявилось, що там, усередині, сторінки всі вирізані і лежать у тій своєрідній шкатулці різні блискучі штучки… Витяг лейтенант Голобородько звідти сережки… — Паперова «книга» перетворилася б на «сережки». — А крім того, взяв він звідти ще дещицю, почав її перетворювати на гроші. Купив Ямришкові куфайку й діагоналеві штани… — він би склав куфайку, а потім штани. — І страшенно все це не сподобалося тому володареві грубезної книги для сліпих, і вирішив він покласти цьому край. Поцупив у Щербини косу — ось вона. — Пласко складений човник і справді скидався якщо й не на косу, то принаймні на ножа. — А потім забрав ті речі з госпіталю й переховав їх в іншому місці… А може, взагалі, все це зробив і не цей ваш Юнкерс, і не цей ваш «вбивця», а хтось сторонній, про якого ви й не чули?..»

Якось, розмірковуючи про переваги моєї нової служби, Біля розповів, що він десь вичитав, ніби в Англії існує клуб письменників-детективістів. І от коли якомусь письменникові не вистачає фантазії і він у своєму детективі в самісінькому кінці вводить якогось персонажа, про якого досі не згадувалось, — ну, хтось із вулиці, — і саме цей «хтось» і виявляється злочинцем, то письменника такого виключають з клубу, щоб ним там і не пахло. Може, воно щодо детективних романів і справедливо — читач заплатив гроші за книгу, і не треба його ошукувати, підсовуючи браковану продукцію. Але в житті нікого виключати з клубу детективістів не можна, навіть якщо вбивця й справді забіг на якусь часинку з вулиці, вбив Юнкерса, та ще й відібрав у Бутька