Читати книгу - "20 000 льє під водою"

— А що коли раптом цей дюгонь останній — у своєму роді? — серйозно запитав Консель. — Чи не слід його поберегти в інтересах науки?

— Усе може бути, — відповідав канадець, — але в інтересах кулінарії випливає його вполювати.

— Отже, за справу, містере Ленде! — сказав капітан Немо.

Тим часом сім чоловік із команди «Наутілуса», як завжди безмовних і незворушних, зійшли на палубу. Один з них тримав у руці гарпун, прив’язаний до мотузки, схожий на ті, якими користуються китобої. Шлюпку вийняли з гнізда, спустили на воду. Шестеро веслярів сіли за весла, сьомий став за кермо. Нед, Консель і я помістилися на кормі.

— А ви, капітане? — запитав я.

— Я не поїду, пане. Бажаю щасливого полювання!

Шлюпка відчалила. Веслярі дружно взялися за весла, і ми помчали назустріч дюгоню, що плавав за дві милі від «Наутілуса».

Наблизившись до дюгоня на кілька кабельтових, шлюпка пішла повільніше, і весла безшумно опускалися в спокійні води. Нед Ленд із гарпуном у руці став на носі. Як відомо, до китобійного гарпуна прив’язуються довжезні вірьовки, що легко розмотуються, коли поранена тварина пірне у воду. Але тут мотузка була не довше десяти махових сажнів, і другий кінець її був прив’язаний до порожнього барила, що мав указувати, у якому місці під водою знаходиться дюгонь.

Я підвівся й уважно розглядав супротивника нашого канадця. Дюгонь, або, як його називають, індійський морж, має велику подібність із ламантином. Його довгасте тіло закінчується довгим хвостом, а бічні плавці справжніми пальцями. Уся відмінність від ламантина полягала в тому, що його верхня щелепа мала двоє довгих і гострих зубів, що стирчали по обидва боки іклами.

Дюгонь, за яким Нед Ленд полював, був колосальних розмірів — не менше семи метрів у довжину. Тварина не рухалася з місця. Здавалося, дюгонь заснув на поверхні води.

Шлюпка безшумно підійшла сажнів на три до тварини. Я підхопився на ноги. Нед Ленд, відкинувшись трохи назад і занісши руку, метнув гарпун.

Почувся свист, і дюгонь зник під водою. Очевидно, удар гарпуна, пущеного з великою силою, прийшовся по воді.

— Тисяча чортів! — закричав розлючено канадець. — Я промахнувся!

— Стривайте, — сказав я, — тварина поранена, он сліди крові на воді! Але вона потягнула із собою і ваше знаряддя.

— Гарпун! Мій гарпун! — волав Нед Ленд.

Матроси знову змахнули веслами, і кермовий повів шлюпку в напрямку барила, що мирно погойдувалося на хвилях. Виловивши гарпун, ми стали вистежувати тварину.

Дюгонь спливав час від часу на поверхню моря, щоб подихати. Поранення, очевидно, не знесилило тварину, бо пливла вона з дивовижною швидкістю. Шлюпка, при змахах весел у сильних руках, мчала слідами тварини. Подеколи ми майже наганяли його, і канадець уже заносив свій гарпун, але дюгонь кожного разу ішов під воду — недосяжний для гарпунника.

Можна собі уявити, як скаженів і бушував нетерплячий Нед Ленд! Він проклинав нещасну тварину найдобірнішою лайкою, яка тільки існує в англійській мові. А я був розізлений, що дюгонь руйнує всі наші хитромудрі плани.

Ми вистежували дюгоня вже упродовж години, і я починав схилятися до думки, що тварина невловна, аж раптом бідолаха надумав помститися своїм переслідувачам. Тварина обернулася в наш бік і ринулася прямо на шлюпку.

Маневр тварини не вислизнув від уваги канадця.

— Увага! — гукнув він.

Кермовий вимовив кілька слів на своєму загадковому наріччі, очевидно наказуючи матросам бути насторожі.

Дюгонь, підпливши футів на двадцять від шлюпки, утяг повітря своїми широкими ніздрями, що знаходилися не в нижній, а у верхній частині рила. Передихнувши, він знову кинувся до шлюпки.

Ми не встигли вивернутися від удару, шлюпка нахилилася і зачерпнула чимало води, аж її довелося вичерпувати. Але завдяки спритності кермового удар припав навскоси, а не в лоб, і ми не перекинулися. Нед Ленд, піднявшись на форштевень, добивав ударами гарпуна гігантську тварину, що, встромивши ікла в планшир[51], піднімала шлюпку над водою, як лев піднімає в повітря ягня.

Ми падали один на одного. Не знаю, чим скінчилась би ця затія, якби розлютований канадець не завдав, нарешті, тварині удару в самісіньке серце.

Почувся скрегіт зубів об залізну обшивку шлюпки, і дюгонь сховався під водою, прихопивши за собою наш гарпун! Але незабаром барило спливло на поверхню води, а через короткий час показалася туша тварини, перекинута голічерева. Ми зачепили багром тушу дюгоня, узяли її на буксир і попрямували до» «Наутілуса».

Довелося пустити в хід найміцніші талі, щоб підняти дюгоня на палубу судна. Туша тварини важила п’ять тисяч кілограмів. Обробка туші провадилася під неухильним спостереженням канадця, що вникав в усі подробиці цієї операції. У той же день стюард подав мені до столу страву, майстерно приготовлену з м’якоті дюгоня судновим кухарем. М’ясо дюгоня видалося мені смачнішим за телятину і, мабуть, не поступалося яловичому.

Наступного дня, 11 лютого, комора «Наутілуса» збагатилася ще однією чудовою дичиною. Зграя морських ластівок опустилася на палубу «Наутілуса».