Читати книгу - "20 000 льє під водою"

У той же вечір, під 21°30΄ північної широти, «Наутілус», спливши на поверхню моря, йшов повз аравійські береги. Удалині виднілося місто Джидда, важливий торговельний пункт таких країн, як Єгипет, Сирія, Туреччина й Індія. Я досить чітко вирізняв обриси будинків, кораблі, пришвартовані уздовж набережних, і ті, котрі через свою водотоннажність змушені були кинути якір на рейді. Сонце, що хилилося до заходу, кидало останні промені на міські будинки, що сліпили своєю білизною. За містом виднілися дерев’яні або очеретяні хатинки бедуїнів, що ведуть осілий спосіб життя. Незабаром вечірні тіні огорнули місто, і «Наутілус» швидко став занурюватися в злегка фосфоресціюючі води.

Наступного дня, 10 лютого, показалися зустрічні судна. «Наутілус» знову пішов під воду. Але опівдні, до моменту визначення координат, море було пустельне, і судно знову спливло на рівень своєї ватерлінії.

Я вийшов на палубу разом з Недом і Конселем. На сході, в імлистому тумані, ледь вимальовувалася лінія берега.

Обіпершись об дно шлюпки, ми розмовляли на різні теми, аж раптом Нед Ленд, указуючи рукою на якусь крапку в морі, сказав:

— Ви нічого не бачите, пане професоре?

— Нічогісіньки, Неде! — відповів я. — Але ви ж знаєте, я не визначаюся пильністю очей.

— Дивіться гарненько он туди, — сказав Нед. — Он там, перед нами, по штирборту, майже урівень із прожектором! Невже не бачите?

— Справді, — сказав я, пильно вдивившись, — на воді начебто рухається якесь темне довге тіло.

— Другий «Наутілус»! — сказав Консель.

— Ну, ні! — заперечив канадець. — Якщо не помиляюся, це якась морська тварина.

— Невже в Червоному морі водяться кити? — запитав Консель.

— Так, друже мій, — відповідав я. — Кити тут зрідка трапляються.

— Тільки це не кит, — помітив Нед Ленд, що не зводив очей з темної маси. — Кити — мої старі знайомі, я упізнаю їх оддалік!

— Запасемося терпінням, — сказав Консель. — «Наутілус» йде в той бік, і ми незабаром довідаємося, що це за штука!

Дійсно, ми незабаром були на відстані однієї милі від предмета, що заінтригував нас. Темна брила нагадувала вершину підводної скелі, що виступила з вод у відкритому морі! Але все-таки що це таке? Я не міг ще цього визначити.

— Ба! Та воно пливе! Поринає! — вигукнув Нед Ленд. — Тисяча чортів! Що це за тварина? Хвіст у нього не роздвоєний, як у китів або кашалотів, а плавці схожі на обрубки кінцівок.

— Але в такому разі… — почав було я.

— Тьху ти! — заволав канадець. — Воно перевертається на спину. Ба! Та у нього соски на грудях!

— Е-е! Так це ж сирена! — кричить Консель. — Справжня сирена! Щоб не образити пана професора…

«Сирена»! Слово це навело мене на правильний шлях. Я зрозумів, що ми зустріли тварину з загону сиренових, котрих легенда перетворила на фантастичну морську істоту — напівжінку, напіврибу.

— Ні, — сказав я Конселю, — це не сирена, а інша цікава тварина, що ще зрідка потрапляється в Червоному морі. Це дюгонь.

— Із загону сиренових, класу ссавців, вищого класу хребетних тварин, — відрапортував Консель.

Пояснення Конселя не викликало заперечень. Одначе Нед Ленд був напоготові. У нього очі розгорілися, побачивши тварину. Рука канадця готувалася метнути гарпун. Коротше кажучи, наш гарпунер вичікував моменту кинутися в море й позмагатися з твариною в його рідній стихії!

— О, — сказав він голосом, що тремтів від хвилювання, — мені ще не доводилося бити «таких»!

Уся людина позначилася в цьому слові.

У цю хвилину капітан Немо показався на палубі. Він відразу ж помітив дюгоня, зрозумів хвилювання канадця і звернувся прямо до нього:

— Коли б при вас був гарпун, він пік би вам руку, чи не так?

— Справді, пане!

— І ви не відмовилися б повернутися на якийсь час до своєї професії китолова і внести це китоподібне в перелік ваших трофеїв?

— Не відмовився б!

— Ну, що ж, спробуйте щастя!

— Дякую вам, пане! — відповів Нед Ленд, блиснувши очима.

— Тільки дивіться, — продовжував капітан, — не промахніться! Це у ваших інтересах.

— Невже дюгонь така небезпечна тварина? — запитав я, не звертаючи уваги на канадця, що виразно знизав плечима.

— У деяких випадках, — відповідав капітан. — Буває, що тварина кидається на китоловів і перекидає їхнє суденце. Але хіба містер Ленд боятиметься дюгоня? У нього пильне око і тверда рука. Я особливо рекомендував би йому не упускати дюгоня, бо його м’ясо вважається тонким наїдком, а містер Ленд не проти поласувати.

— А-а! — сказав канадець, — так воно ще дозволяє собі розкіш мати смачне м’ясо?

— Так, містере Ленд! М’ясо дюгоня не відрізниш від яловичого, і воно надзвичайно цінується. У Меланезії його подають тільки до столу правителів. Але за цією чудовою твариною полюють так по-хижацькому, що дюгонь, як і ламантин,