Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

— Між іншим, я написав синові, — почав він перегодом. — Нехай чинить, як знає.

— Мені здається, ви добре зробили! — сказав доктор Сковронек. — Не можна брати на себе відповідальності! Жодна людина не може нести відповідальності за іншу!

— Мій батько ніс відповідальність за мене! — сказав окружний начальник. — А мій дід — за мого батька!

— Тоді все було по-інакшому, — відказав доктор. — Сьогодні навіть цісар не несе відповідальності за свою монархію. Та, здається, навіть сам Бог не хоче більше нести відповідальності за світ. Колись було легше! Все було надійне. Кожний камінь лежав на своєму місці. Життєві шляхи були надійно забруковані. Надійні дахи спиралися на стіни будинків. А сьогодні, пане окружний начальнику, сьогодні каміння валяється на вулиці під ногами або лежить, згромаджене в небезпечні купи, а в дахах зяють діри, і в будинки забиває дощ, і кожен мусить визначати сам, якою вулицею йому йти і до якого будинку. Коли ваш небіжчик батько сказав, що з вас вийде не сільський господар, а урядовець, то він мав слушність. Ви стали взірцевим урядовцем. Та коли ви сказали своєму синові, що він мусить стати солдатом, ви не мали слушності. З нього не вийшло взірцевого солдата!

— Правда, правда! — сказав окружний начальник.

— А через те нехай усе йде своєю дорогою. Коли мої діти не слухаються мене, то я лише силкуюся не втратити гідності. Це все, що можна зробити. Я часом на них дивлюся, коли вони сплять. Їхні обличчя здаються мені тоді зовсім чужими, я ледве впізнаю їх і бачу, що це чужі мені люди, люди того часу, який лише надходить і до якого я не доживу. Вони ще зовсім малі, мої діти! Одному — вісім, другому — десять, і в них уві сні кругленькі рум’яні личка. А проте в цих сонних личках дуже багато жорстокого. Іноді мені здається, що то вже жорстокість їхнього часу, жорстокість майбутнього, проступає на обличчях дітей уві сні. Я не хотів би дожити до того часу!

— Правда, правда! — сказав окружний начальник.

Вони зіграли ще партію, але цим разом пан фон Тротта програв.

— Не буде з мене майстра! — сказав пан фон Тротта лагідно, ніби змирившись із власними вадами.

Вони й сьогодні засиділися допізна. Уже стиха загули зеленаві газові лампи, ці голоси тиші, і кав’ярня спорожніла. Вони знов ішли додому парком. Сьогодні вечір був веселий, і назустріч їм траплялися веселі перехожі. Приятелі розмовляли про часті дощі цього літа, про посуху торішнього й про очікувану сувору зиму. Сковронек дійшов аж до дверей окружного управління.

— Ви добре вчинили, написавши синові такого листа, пане окружний начальнику! — сказав він.

— Правда, правда! — потвердив пан фон Тротта.

Удома він сів до столу і квапливо з’їв півкурчати з салатою, не зронивши жодного слова. Економка покрадьки злякано зиркала на нього. Відколи не стало Жака, вона сама вслуговувала при столі. Вона покинула кімнату ще раніше за окружного начальника, зробивши перед виходом незграбний кніксен, той-таки, яким вона тридцять років тому, ще малим дівчам, вшановувала директора школи. Окружний начальник відповів їй порухом руки, яким проганяють мух. Потім він підвівся з-за столу й пішов спати. Почувався втомленим і майже хворим. Минула ніч залишилася в його споминах, мов давній сон, зате в усьому його тілі засіла зовсім недавнім, свіжим жахом.

Заснув він спокійно, гадаючи, що найтяжче вже перейдене. Він не знав, старий пан фон Тротта, що, поки він спав, доля пряла для нього тяжке горе. Він був старий і втомлений, і смерть уже чекала на нього, проте життя ще не відпускало. Мов нещадний господар бенкету, воно не випускало його з-за столу, бо він ще не випив до дна тієї гіркої, що була для нього приготована.

Ні, окружний начальник ще не випив гіркої до дна! Карл Йозеф отримав батькового листа запізно, тоді, коли він уже давно вирішив не розпечатувати й не писати листів. Що ж до пані Таусіґ, то вона йому надсилала телеграми. Мов прудкі маленькі ластівки, прилітали раз на два тижні її телеграми, кличучи його до неї. І Карл Йозеф кидався до шафи, виймав звідти своє сіре цивільне вбрання, своє краще, важливіше й потаємне існування, і вдягався в нього. Й зразу відчував себе належним до того світу, куди вирушав, і забував своє життя військового. Замість капітана Ваґнера до батальйону прибув капітан Єдлічек, переведений із айнзерських єгерів, «добрий хлопець», велетенської статури, кремезний, веселий і лагідний, як кожний велетень, і згідливий на всі умовляння. Диво-чоловік! Тільки-но він прибув, як усі вже знали, що він не спасує перед цим болотом і що він дужчий від кордону. На такого можна покластися! Капітан порушував усі військові приписи, а здавалося, ніби він їх скасовує! Він міг би винайти, запровадити й узаконити новий військовий статут! Отакий він мав вигляд. Він потребував сили грошей, але вони й пливли до нього з усіх боків! Товариші давали йому в борг, підписували задля нього векселі, заставляли свої обручки й годинники, писали заради нього своїм батькам і тіткам. Не те щоб його так дуже любили! Бо любов наблизила б людей до нього, а він вочевидь не мав бажання нікого до себе наближати. Та то було б і не легко вже з причин суто фізичних: його зріст, його кремезність, його потуга тримали всіх на відстані, отож йому було й не важко бути добродушним.

— Їдь собі спокійно! — казав він лейтенантові Тротті. — Відповідальність я беру на себе!

Капітан брав на себе відповідальність та й умів її нести. І він щотижня потребував грошей. Лейтенант Тротта отримував їх від Каптурака. Він сам собі здавався б жалюгідним, з’являючись до пані фон Таусіґ без грошей. Це означало б вирушати знезброєним у добре озброєний табір. Яка легковажність! І він поволі збільшував свої потреби, збільшував суми, які брав із собою, і однаково після кожної поїздки повертався назад з єдиною