Читати книгу - "Звичайна вдячність"

— Ні, не знаю.

— А я-то думав, чому це ти пішов спати в піжамі, а прокинувся в спідньому та футболці? Ти був учора в Брендтів, правда ж?

— Ти здурів.

— Анітрохи, — спокійно дивився на мене брат, сидячи на своєму ліжку. — Чому мене з собою не взяв?

— Не хотів, щоб у тебе були неприємності. Слухай, Джейку, я таки був там, проте я нічого не малював.

— А що ти там робив?

— Мама попросила покласти конверт на лобове скло Карлової машини.

— А що в ньому було?

— Не знаю. Вона змусила мене заприсягтися, що я його не відкрию.

— То хто ж тоді ворота розмалював?

— І гадки не маю. Коли я приїхав, напис уже був.

Саме збирався розповісти історію від початку до кінця, але почув сварливе тарахкання маленького мотора. Визирнув у вікно і побачив спортивну машину Карла. Ми з Джейком одразу спустилися вниз. Мама нарешті прокинулася і снідала на кухні грінкою з кавою. Тато працював у своєму церковному кабінеті, однак, побачивши гостя, швидко повернувся додому.

Карл постукав у центральні двері, і я відчинив. Схожий на смерть, він зайшов у дім, тато піднімався сходами слідом. Довкола згорбленого, пригніченого хлопця витав дух відчаю. З горнятком кави в руках мама вийшла з кухні. Поява Карла її не здивувала. Його темні очі оглядали кожного з нас; урешті-решт погляд завмер на мамі. Я впізнав конверт, який він тримав. Усі мовчали, мама підійшла ближче, поставила горнятко з кавою на стіл, узяла конверт і пішла у вітальню. Карл пішов за нею. Я, Джейк і тато мовчки споглядали виставу, що розігрувалася перед нами. Мати сіла до піаніно, відкрила конверт, дістала ноти, поставила їх на пюпітр, почала водити пальцями по клавішах і співати.

Звучала пісня неперевершеного Нета Кінґа Коула «Незабутнє». Мама грала бездоганно: її спів лунав, як м’якенька постіль, що спонукала тебе відпочити й у сні позбутися втоми та клопотів. Карл співав цю пісню разом з Аріель на святі старшокласників навесні. Ми всі були на концерті. Тоді їхній дует зірвав хвилю овацій, а я, милуючись ними, здавалося, точно знав, яке воно — кохання.

Карл Брендт стояв, поклавши руку на піаніно; мені подумалося, що, якби не інструмент, він би точно впав. Він завжди видавався мені дорослим, зрілим та досвідченим, проте тієї миті Карл був маленьким хлопчиком, який от-от розплачеться.

Коли мама закінчила грати, він прошепотів:

Я не вбивав Аріель. Я ніколи не скривдив би її.

— Я ні на мить не вірив, що ти це можеш зробити, — відповів тато.

— Проте решта вважає інакше, — він обернувся. — Я навіть не можу вийти з дому. Усі витріщаються на мене, як на чудовисько.

Мама, що сиділа на музичному стільчику, підвела очі на Карла і промовила:

— Моя донька носила твою дитину.

— Я ні до чого, — відповів Карл. — То був не я, присягаюся.

— Ти хочеш сказати, що моя дочка вешталася аби з ким?

— Ні, але я не спав з вашою донькою.

— Друзям ти розповідав іншу історію.

— Це були лише балачки.

— Бридкі, образливі балачки.

— Я знаю, знаю. Якби ж я міг усе повернути. Проте хлопці па­­тякають.

— Тоді хлопцям має бути соромно за свою поведінку.

— Я не вбивав її. Перед Богом присягаюся, я й пальцем її не торкнувся.

Хтось піднімався сходами на ґанку, щосили загрюкали в двері. На порозі стояли містер та місіс Брендт, їхні спохмурнілі обличчя дивилися на нас крізь скляні двері.

Тато впустив гостей у дім, місіс Брендт одразу підбігла до сина і закрила його від матері:

— Карле, тобі нічого тут робити.

— Я мусив усе розказати.

— Нічого ти не мусиш. Ти не повинен нікому нічого пояснювати.

— Ні, Джуліє, він повинен.

— Немає жодного зв’язку між моїм сином і загибеллю твоєї доньки, — вона повернулася до мами.

— А вагітність?

— А, це.

— Джуліє, він розказує дві абсолютно різні історії.

Я не міг збагнути, як мама може зберігати спокій. Вона була незламна, наче сталева фортеця.

— Карле, їдь додому і чекай на нас там. Ми про все подбаємо, — наказала Джулія синові.

Згорблений та принишклий, Карл повільно пішов. Тієї миті