Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— А співачок у вас тут бути не може? — Я уважно спостерігав за Зоненбергом. Той досить щиро здивувався.

— Співачок? Та чого ж, можуть. Ми лікуємо людей будь-яких професій, — запевнив лікар.

Ми сиділи в порожній їдальні. Десь за стіною гримів посуд.

— Старий Нікіфоров дуже переймався смертю сина? — спитав я. Не схоже було, що Анюта якимось чином опинилася в «Білому Єрусалимі». Але, можливо, невтішний батько вирішив помститися жінці, яку вважав причиною смерті сина?

— Ви знаєте, Іване Карповичу, старий Нікіфоров значно більше страждав, коли його єдиний син був живий, але вів життя ганебне та гріховне. Звісно, батько сподівався, що після лікування син зміниться, стане допомагати у веденні справ, перетворившись на справжнього спадкоємця. Але цього не сталося. Та лежачи в землі гріхів не наробиш, тому, думаю, пану Нікіфорову зараз легше, ніж коли його дитина котилася прямісінько до пекла!

— Батько вважав когось винним у падінні сина?

— Винним тут було саме людське єство, його гріховна суть, сповнена хоті й потягу до статевої розпусти. На жаль, Кіндратій пішов цією стежиною, остаточно захворів і не зміг вилікуватися. Але я казав батькові, що винна не дитина, а саме єство, гниле й червиве, яке є в кожному з нас. І тільки позбувшись цього схибленого, пошкодженого єства, можна сподіватися на повне одужання, на щасливе та спокійне життя птахів небесних, — казав лікар. До їдальні зайшов один із робітників. Зоненберг підвівся. — Допивайте чай, я зараз повернуся, і ми підемо до мого кабінету.

Він пішов. Мені це місце рішуче не подобалося, але я був майже впевнений, що Анюти тут немає. Вона була нецікава цим анахоретам. Треба було перевірити лише підвали будинку Нікіфорова, після чого можна вирушати до Царицина, який був наступним пунктом моїх пошуків.

Я почув тупіт. Хтось біг до їдальні, й це не віщувало нічого доброго. Я підхопився, мій браунінг був напоготові, але він мало що вирішував. Бо до їдальні забігло зо два десятки чоловіків, санітарів та обслуги лікарні. У кожного з них у руках була вогнепальна зброя. У кількох мосінки, у кількох манліхери, у інших мисливські рушниці. Всі наставили зброю на мене. Я теж наставив свій браунінг, але сили були нерівні.

— Іване Карповичу, кидайте зброю! — Я почув голос Зоненберга. Той ховався за спинами санітарів.

— Що, в біса, відбувається?

— Кидайте зброю, Іване Карповичу, інакше вас доведеться вбити! — Лікар хвилювався.

— Що ви там ховаєтеся?

— Я знаю, що ви пречудово стріляєте, тому бережуся, — пояснив Зоненберг. — Кидайте зброю, ви ж бачите, що у вас жодного шансу встояти проти нас. Ви можете застрелити одного чи двох, але вам не перемогти й не врятуватися. Вже за мить вас нашпигують свинцем, наче качку яблуками. Кидайте зброю!

— Що вам від мене потрібно?

— Нам? Нам — нічого! Але це ж ви прийшли до «Білого Єрусалиму», розпитували, розвідували, уважно дивилися навколо. Ви шпигували!

— Я шукав одну людину, але тепер переконався, що її тут немає.

— Кидайте зброю!

— Ні. Бо що тоді завадить вам убити мене?

— Нам і зараз нічого не заважає. Але я не наказую застрелити вас.

— Просто дайте мені піти.

— Ви смієтеся? — спитав Зоненберг і зареготав. — Погрожувати зброєю найкращому сищику імперії, а потім відпустити його? Я хіба схожий на самогубця чи ідіота?

— Ви і ваша лікарня мене не цікавлять. Я продовжу розслідувати свою справу, а про вас забуду.

— Я не вірю, що найкращий сищик імперії може щось забути. Зовсім не вірю! — заявив Зоненберг. — Кидайте зброю, Іване Карповичу! Заради бога, кидайте, так буде краще для всіх.

— Мені немає чого втрачати!

— Хлопці, я зараз рахуватиму до трьох. Якщо цей хлющ не кине свій пістолет, стріляйте. Раз! — Зоненберг зробив дуже маленьку паузу. — Два! — Я побачив як трохи піднялися дула гвинтівок і рушниць. Два десятки дул, навіть більше, бо мисливські рушниці були переважно двоствольні. Дебелий шматок свинцю, розподілений по дулах. Одного залпу цілком досить, щоб зробити з мене друшляк. Я побачив, як губи Зоненберга витягнулися вперед, аби сказати «три». А ще бачив, як пальці лягли на курки. Одного чи двох. Я міг застрелити одного чи двох, у кращому разі трьох, після чого гарантовано загинув би.

— Добре, здаюся, — сказав я. Не міг гинути. Я мусив побачити Моніку. Мусив.

— Зброю на підлогу. І без усяких там, — наказав Зоненберг.

Я поклав браунінг на підлогу.

— Узяти його! — наказав лікар.

Четверо санітарів, покинувши свою зброю, пішли до мене. Дебелі, з отими дивними обличчями й товстими руками. Вони наблизилися і відгородили мене від своїх озброєних товаришів. Я кинувся на них. Ударив першого, вивернувся з рук другого, повалив третього, але четвертий зміг схопити мене, а перший повис на ногах. Вони знали свою справу. Звалили мене, не заважали один одному, кожен зосередився на одній моїй руці чи нозі. І ось уже я був припнутий до підлоги так, що і смикнутися не міг.

— Обережно, обережно, не пошкодьте його!