Читати книгу - "Таємниця Зоряної кімнати"

Дістав Іван-богатир з кишені сопілку, заграв, заспівав про своє лихо, й затихли гадюки, пропустили Івана далі в ліс. Пурхнула ластівка у височінь і знову повела Івана. Довго йшов Іван, поки не постало на його шляху глибоке мертве озеро. Знову стривожено закружляла ластівка, дає знати Івану, що не можна йому підходити до темного озера.

Оглянувся Іван і побачив на березі невеличку, ветху хатину з перекошеним віконцем. Постукав Іван у двері,— ніхто не відповідає; хотів прочинити двері, а ластівка злякано тріпоче крилами, попереджає про небезпеку. Знову Іван забрязкав поржавілою клямкою. Коли це озвався хтось непривітним, старечим голосом:

«Заходь, заходь, коли тобі на білому світі жити набридло! Ще крок — і закам'янієш на віки вічні. Поглянь, скільки навколо каміння, то все такі хоробрі, як ти. Чого ж стоїш у порозі, чого до моєї хати не заходиш? Чи, може, злякався?»

«Не заходжу, — відповідає Іван, — бо не хочу каменем стати! Ще не набридло мені жити на білому світі!»

«Чого ж ти вештаєшся по зміїному лісі? Чого прийшов до озера з мертвою водою?»

«До лісової Мавки дорогу шукаю, хочу в неї живої води попросити».

«Кого ж ти хочеш живою водою напувати?»

«Дівчину кохану! Ударила її стріла отруєна, коли вона з мечем пішла проти чужинців захищати від нападників рідну землю».

«Дівчину кохану? — перепитав старечий голос. — Зачекай, я сам вийду зараз до тебе».

Вийшов з хатини старий дід з довгою білою бородою, весь обвитий і перевитий зміями.

«Хто ти, лицарю, звідки забився в таку глушину?»

«Я Іван-богатир, а йду здалеку, бо моя наречена від отрути помирає. Треба мені роздобути для неї живої води».

Підійшов дід до Івана. Заворушилося гадюччя, засичало, намагаючись вжалити Івана. Провів дід руками по гадюках, — затихли вони, задрімали від того дотику.

«Чув я про тебе, лицарю, — схвально мовив старий. — Знаю, як ти хоробро борониш рідний край, вірою й правдою служиш землі рідній! Тому й допоможу тобі дістати живої води».

«Допоможіть, дідусю!»

«Та не все від мене залежить, — з жалем мовив старий, — колись я теж був хоробрим лицарем, пішов добувати живу воду і не зміг відгадати загадки Мавки лісової. Тепер і доживаю свій вік на березі озера з мертвою водою. Допоможу тобі, Іване, дістатися на той бік озера, а що буде далі — сам побачиш. — Змахнув дід рукою, повитою гадюками, і загойдався на хвилях срібний човен з двома веслами. — Сідай, — звелів дід. — Тільки не доторкнися до цієї води, — зразу каменем станеш».

Перевіз старий Івана, вказав на вузеньку стежину:

«Тримайся цієї стежини. І на крок від неї не відходь, бо поглине тебе трясовина. Бачиш, навкіл трава зеленіє, ростуть на ній яскраві квіти. А під ними — трясовина! І трави і квіти — отруйні. А далі побачиш на траві золото й самоцвіти. І не подумай, щоб заволодіти ними. Кожна та коштовність покроплена мертвою водою!»

Зійшов Іван на берег, подякував дідові за перевіз — і повела його ластівка якимось дивовижним лісом. На гілках дерев виспівують золоті птахи, дивляться на Івана, ніби благаючи взяти їх чи хоча би доторкнутися до їхнього барвистого пір'я. Поглянув Іван на зелені трави, а на них виграють всіма барвами веселки коштовності. Не зважає Іван ні на золотавих птахів, ні на коштовності, іде далі. І привела його ластівка на широку галявину. Здивувався Іван, вже осінь, а під трьома дубами-богатирями синім розливом квітнуть проліски.

Зупинився Іван. І став чекати, коли з'явиться лісова Мавка. Дивиться, коли й справді йде по галявині вродлива дівчина. Очі в неї, як вогненна бірюза, ніби листя на весняній березі, личко біле, брови чорні, стан гнучкий, як у молодої тополі. Одягнена Мавка в зелену сукню, що вся сяє дорогоцінностями. Володіла Мавка чарівною силою. На кого вона тільки гляне своїми зеленими очима, той зразу втрачав пам'ять, забував про все на світі.

Подивилася Мавка на Івана та й питає:

«Хто ти, чого прийшов у мій ліс?»

«Я Іван-богатир, а прийшов просити в тебе, Мавко, живої води».

Здивувалася Мавка:

— Виходить, ти, лицарю, великий чарівник, бо твої чари замагають мою силу. Не забув, що прийшов ти в мій ліс за живою водою».

«Ні, Мавко, ніякий я не чарівник, я дуже люблю свою наречену і хочу роздобути хоч трохи живої води, щоб її порятувати. Умирає моя Олеся, допоможи їй, Мавко! Вона ж рідний край від чужинців захищала, і твій ліс, твої проліски від нападників боронила, бо прийде ворог, все зведе і до твоєї галявини добереться».

Знову поглянула Мавка на Івана, запитала:

«Чи відомо тобі, славний лицарю, що можна води не дістати і життя позбутися? Загадаю тобі загадку, відгадаєш — наділю живою водою, не зумієш — будеш лежати в лісі трухлою колодою. Чи згоден ти на таку умову?»

«Згоден, Мавко!»

«Тоді скажи мені, лицарю, який найбільший скарб у житті людини? Тільки не поспішай, спершу подумай, а вже тоді відповідати будеш».

«Що ж тут довго думати, — відповів Іван, — найбільший скарб в житті людини саме життя, зігріте любов'ю! Життя і любов!»

Усміхнулася Мавка:

«Може, ти й правду сказав, тільки доведи мені правоту своїх слів. До мене приходило багато лицарів, просили, благали дати їм живої води. Я хотіла дати цей скарб у вірні руки і змушувала їх відгадати мою загадку. А відповідали вони по-різному: одні говорили — життя, другі вважали найбільшим скарбом золото, треті запевняли, що нема більшого скарбу, як влада над людьми. Ти ж перший сказав — життя і любов. То хто ж із вас каже правду?»

«У кожної людини, — проказав Іван, — може бути своя правда. Одному хочеться мати велике багатство, другий прагне до почестей, а мені потрібні — життя й любов».

«Може, й так, — погодилася Мавка, — тільки ти зумій переконати мене в правоті своїх слів».

«Без любові нема і не може бути справжнього життя, — відповів Іван. — Навіщо мені жити, якщо не буде моєї Олесі? Так само навіщо мені життя без рідного краю, без рідної землі? Хіба може той, хто не любить свій край, свою матір, свою родину — вважатися людиною? Адже тільки любов робить людину людиною. Дай мені, Мавко, живої води для моєї Олесі, для моєї коханої дівчини. Я люблю її понад усе!»

«Добре, — погодилася Мавка, — я дам тобі живої води, ти віддаси своє життя за життя коханої