Читати книгу - "Таємниця Зоряної кімнати"

Майєр обперся об віконну лутку, схрестив руки на грудях і говорив з Юрком, не зводячи з нього холодного, прискіпливого погляду.

— Ми захопили великі території,— чеканив слова гестапівець, — але вони населені нашими ворогами. Кожен неарієць — потенційний ворог «нового порядку». І ми мусимо нещадно знищувати своїх ворогів, карати їх за прояв найменшої непокори. За зраду — тільки смерть. Я повинен прямо й відверто сказати тобі про ці не вельми приємні речі.

Майєр підійшов до Юрка, подав йому руку.

— Я дуже радий, Юрген, що зустрів у цьому глухому закутку справжнього фольксдойча. Думаю, що незабаром мені буде потрібна твоя допомога. Я певен, ми безперечно зуміємо знайти з тобою спільну мову.

Розділ двадцять перший

ЖИВА ВОДА

Юрко після сніданку пішов трусити ятери. Леся теж підхопилася.

— Ще недавно, — замріяно сказала дівчина, — ми з батьком дивилися «Лісову пісню». Там була Мавка… Мені здається, що й у ваших краях живуть чарівні мавки!.. Юрку, а чого ваша річка називається Прип'ять?..

— Знаю, — відповів хлопець. — Потрушу ятери, а тоді розповім.

Коли вже риба була в кошику, вони повсідалися на сонці.

— Це мені бабуся розповідала казку про нашу Прип'ять, — ніби повертаючись у своє, здавалось, таке далеке дитинство, почав Юрко. — Давно колись жили на цій землі хоробрі люди. І ніякої річки в цих місцях не було, лежав голий, безкраїй степ. Жив у цих місцях славний лицар Іван-богатир. І не було за нього відважнішого в усьому краї. А в цьому ж селі жила вродлива дівчина Олеся. І покохав Іван дівчину всім серцем. Прийде, було, він до Олесі, стане біля неї — і очей не може відвести від дівчини. І Олеся покохала парубка. Очі в Олесі сині, як небо весняне, коси русі, стан стрункий і голос ніжний, лагідний. Наскільки була вродлива дівчина, настільки мала добре та вірне серце.

Збиралися навесні весілля зіграти. Наварили пива-меду, поставили на подвір'ї білі столи, приготували дружки білі вишиванки та барвисті стрічки. І напали в цей час на село чужинці. Підкралися на світанку, як спала земля й люди, обступили його з усіх-усюд, закидали отруйними й огненними стрілами. Підняв Іван-богатир своїх воїнів, вивів їх на бій проти чужинців. Довго рубалися воїни, довго захищали рідну землю і почали знемагати. Наших воїнів жменя, і на кожного з них гурт чужинців. Падають вони на землю порубані та посічені ворожими мечами.

Зібрала Олеся своїх подруг, сказала їм:

«Гинуть наші батьки, падають посічені ворожими мечами наші наречені, до останку захищають нас, прикривають рідну землю. А що ми без них? Заберуть нас чужинці, поведуть в неволю!.. Краще нам полягти в бою, аніж стати нікчемними рабинями! Підемо в бій, допоможемо нашим воїнам!..»

Узяли дівчата важкі мечі і пішли в бій проти нападників. Побачив Іван-богатир свою кохану Олесю на вороному коні з блискучим мечем у руках — відчув у собі силу безмірну, рубав ворогів, нищив їх, бо пліч-о-пліч з ним була кохана дівчина. Оглянеться Іван, побачить Олесині блакитні очі, і падає його меч, як та блискавка, на голови чужинців.

Не витримали чужинці і почали тікати в степ, подалі від страшної і неминучої загибелі. І коли тікали, вдарила отруйна стріла в Олесю. Поточилася дівчина, впала на землю, закривавилася її біла вишиванка. Приніс Іван поранену дівчину до її хати, поклав на ліжко, покликав знахарів, просив напоїти кохану дівчину цілющим зіллям, врятувати її від смерті.

Приходили знахарки, приносили всіляке зілля, варили, напували ним Олесю, шепотіли чудодійні заклинання — і все намарне. Умирала дівчина, поволі згасало її молоде життя.

Прийшла до Лесі стара-стара знахарка, подивилася на поранену, сказала:

«Не жити їй більше на цьому білому світі, не топтати ряст на землі. Стоїть за її плечима смерть-костомаха, приміряється, як її своєю косою підтяти».

Почув Іван слова старої знахарки, зірвав із себе пояс з коштовним камінням, простягнув їй, промовив:

«Візьми, бабусю, оцей пояс і порятуй мою кохану! Нема мені життя без Олесі!»

Похитала головою стара знахарка:

«Не потрібне мені твоє коштовне каміння, хлопче, бо нема в мене сили зарадити твоєму горю. Страшна, невигойна отрута вбиває твою кохану. І скоро вона згасне, згорить, як та свічка, і ніхто вже її не порятує. Ти переживеш своє горе, а дівчину іншу знайдеш собі».

«Не переживу я цього горя, — відказав Іван, — бо нема мені життя на білому світі без моєї Олесі! Люблю я її більше, ніж своє власне життя! Для мене вона, як те сонце: зайде воно за далекі ліси та високі гори — і настане й для мене нескінченна ніч!..»

Подивилася стара знахарка на Івана, пильно подивилася, ніби хотіла своїм поглядом освітити його душу, і сказала:

«Славний ти лицар, щире й відважне серце б'ється в твоїх грудях. Хочеться мені допомогти тобі, хочеться врятувати твою кохану, тільки не може моє зілля переважити ворожу отруту. А там, де не зарадить ніяке зілля, може зарадити велике кохання. Можна порятувати твою наречену, тільки якщо ти й справді готовий не пожаліти для неї свого життя».

«Усе зроблю, життя свого не пожалію, аби порятувати мою Олесю».

«Так слухай, — сказала знахарка — і запам'ятовуй. Є жива вода у Мавки лісової, в царівни зеленокосої. Живе вона в борах дрімучих, оточених болотами непрохідними, і охороняють її недремно всі лісові створіння. Усіх, хто пробивається до Мавки за живою водою, вона випробовує, змушує відгадувати загадки. А хто їх не відгадає, назавжди лишається в лісовому царстві. Хто не ходив по живу воду, нікому не вдавалося повернутися назад. Подумай, лицарю, чи є в тебе сили на такі випробування».

«Кажи, бабусю, як добратись до Мавки лісової».

«Тоді іди в темні бори і шукай галявину з трьома дубами. На тій галявині круглий рік цвітуть проліски, бо там нуртує невидиме джерело живої води. І кожен день приходить на ту галявину вродлива Мавка поглянути на свої проліски. От і проси в неї живу воду. А що далі буде — не знаю. Далеко я бачу, дуже далеко, а що діється на тій галявині, не відаю, бо її завжди туман огортає. Але самому тобі не знайти дороги на чарівну галявину. Дам я тобі вірну провідницю, пташку-ластівку. Вона й виведе тебе до Мавки. Захопи з собою оцю сопілочку…»

Іде Іван дрімучими лісами, вірна й невтомна ластівка показує безпечний шлях. Людська нога не ступала в