Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1919"

То ж, якщо комплексно оцінювати переговори представників єврейського громадянства з С. Петлюрою 17 липня 1919 р., доведеться визнати, що вони стали не стільки демонстрацією підтримки єврейством політики Глави Директорії, скільки обернулися претензіями й звинуваченнями отаманщині. А всі меркантильні розрахунки С. Петлюри (вплинути через євреїв на Антанту, на суспільні настрої по інший бік фронту, розжитися зброєю й т. ін.) виявилися марними. Діячі єврейства чемно відмовили в допомозі й заявили, що бездіяльність уряду щодо припинення погромної практики впливає «відштовхуюче на демократію». А відтак головний їх висновок дуже скидався на ультиматум: «…Коли Пане Головний Отамане, бажаєте від нас бесіди з демократією по той бік фронту, то це залежить цілком від Вас, Пане Головний Отамане. Утворіть такі умови, котрі нас не діскрітували в очах демократії по той бік фронту за наш український державний погляд. Утворіть правдиву, чисто витриману соціялістично демократичну атмосферу і я (бундівець

Боград — В. С.) запевняю Вас, що демократія по той бік фронту не буде чекати нашого заклику, а сама до нас прийде…

Ми, Пане Головний Отамане, свою початкову демократичну працю зробили й йдемо навіть далі, тепер ваша черга».

Отже євреї вимагали не слів, а реальних справ. Однак і надалі С. Петлюра «воював» з погромами наказами, розпорядженнями і відозвами, на які мало хто зважав. Тому справедливий висновок В. Сергійчука про те, що «С. В. Петлюрі в 1919 році не вдалося запобігти погромам, але його щире слово в оборону жидівства залишилося»[547], викликає неоднозначне сприйняття.

Що ж до широко цитованого вище джерела, яке, мабуть, умисне обходить, або однобічно тлумачить чимало істориків і публіцистів, є сенс звернути увагу ще на один немаловажний момент. Це не пізніші фальсифікації, підтасовки, вигадки ідейних ворогів української справи, С. Петлюри, не інсинуації компартійно-чекістських функціонерів і радянських авторів, чи підкуплених журналістів по всьому світу, зрештою — не штучні схеми аморальних юристів чи шовіністичних елементів, засліплених жадобою помсти за біди цілого народу (такими розлогими сюжетами наповнено чимало праць, написаних «захисниками» С. Петлюри). Йдеться про реальний документ, який, окрім усього іншого, засвідчує: С. Петлюра здебільшого не зміг дати скільки-небудь переконливих пояснень чи спростувань з поставлених питань. Не тому, що не хотів. Зробити це за тих обставин було практично неможливо. Як, втім, вочевидь, і сьогодні.

Підстав для серйозного песимізму щодо перспективи розв'язання порушеної проблеми й на сьогодні залишається чимало. Серед іншого, це й перманентні, хоча, здебільшого, й не вельми зграбні спроби заповзятих апологетів С. Петлюри вивести за межі критичного поля отаманів меншого рангу, «закрити» проблему, примітивізую- чи її посиланнями на поодинокі, спеціально відібрані факти, достовірність яких в справді науковому дослідженні мала б обов'язково ретельно перевірятися і підтверджуватися. Однією з ілюстрацій неприкритого, вкрай упередженого підходу, до якого просто важко застосувати наукові критерії, є книга Б. Дорошенка-Товмацького[548], що має великий за обсягом, проте надто неконкретний розділ «Єврейське питання в період боротьби за незалежність України»[549].

Оскільки тих, хто бажає відстоювати «безгрішність», «моральну високість» С. Петлюри, залишається ще чимало, сподіватися на припинення полеміки, що здебільшого кон'юнктурно вплітається в сучасні ідейно-політичні процеси, на жаль, не доводиться.

РОЗДІЛ V."ВОЄННИЙ КОМУНІЗМ", ПОВСТАНСТВО

До тлумачення сутності й значення політики «воєнного комунізму» наука зверталася не раз. Власне, відправними завжди були положення з ленінських творів, партійних документів. І, можливо, через те, що уже в цих джерелах історичну практику радянської влади 1918–1920 рр. було оголошено тимчасовою, вимушеною, зумовленою екстремальними обставинами, а не сутнісною природою нового ладу, його принциповими теоретичними кондиціями, більше того — супроводжуваною істотними критичними зауваженнями й оцінками в момент переходу до іншого курсу — непу — політика «воєнного комунізму» завжди одержувала порівняно об'єктивніше, всебічніше відтворення в історіографії, ніж інші наближені за часом сюжети[550].

«Воєннокомуністичний» досвід достатньо активно досліджується і в новітній російській та українській[551] історіографії. Продовжують виявляти підвищене зацікавлення ним і західні автори[552].

Із врахуванням найновітніших наукових напрацювань основні параметри політики «воєнного комунізму» можна окреслити як систему тимчасових, надзвичайних, викликаних війною і розрухою політичних та економічних заходів радянської держави, спрямованих на мобілізацію всіх сил і ресурсів для забезпечення захисту завоювань соціалістичної революції. Однією з найважливіших рис політики «воєнного комунізму» була прискорена націоналізація не лише великої капіталістичної власності, а й середнього і частково дрібного виробництва. Цей процес супроводився найсуворішою централізацією управління, мілітаризацією виробництва, запровадженням загальної трудової повинності.

Важливою складовою частиною політики «воєнного комунізму» стала державна монополія на продовольчі продукти та продовольча розкладка, які поширювалися на основні продукти харчування. За продрозкладкою у селян вилучалися (нерідко примусово) продукти продовольства для задоволення потреб робітничого класу, Червоної армії, міського населення. Продовольче питання було серцевиною політики «воєнного комунізму», саме йому, в кінцевому підсумку підпорядковувалося все інше. Продрозкладка й безпосередній продуктообмін, що стали головними формами економічних зв'язків між містом і селом у період громадянської війни, зумовили занепад торгівлі, яка дедалі витіснялася системою державного розподілу. Поглиблювалася натуралізація господарського життя, звужувалися функції фінансів, згорталися кредитні операції.

«Воєннокомуністичні» методи поступово поширилися на всі сфери соціально-економічного життя. Здійснювалися вони переважно адміністративним, натискним шляхом, що призвело до становлення суворо централізованої адміністративно-командної системи управління, надмірної централізації та військової дисципліни в державних і господарських сферах.

Вперше у світовій практиці соціалістична держава перетворила продовольчу та й економічну політику на зброю в боротьбі проти експлуататорських класів. Однак, заходячи далі логічних меж, надлишками оголошувалися продукти, необхідні самій державі. Оскільки ж грань між необхідними для сільських сімей обсягами харчів і тим, що офіційно іменувалося надлишком, залишалася умовною, створювалися можливості для всіляких порушень, дрібнотоварне селянське господарство «у відповідь» об'єктивно потрапляло у стан конфлікту з органами влади. Остання ж в екстремальних умовах війни позбавлена змоги мати ресурс часу на роз'яснювальну роботу, на неспішний пошук прийнятних поміркованих дій, вдавалася до примусу, насильства.

У пресі не один раз висловлювалися міркування-припущення (вони належать передусім російським публіцистам і дослідникам — Р. Медведєву, А. Бутенку, В. Сироткіну), буцімто політика «воєнного комунізму» викликала громадянську війну, що цьому можна було б запобігти, якби нова економічна політика (неп) вводилась не з 1921 р., а з 1918 р.

Слід зауважити, що в даному разі все — швидше ставиться «з