Читати книгу - "Країна Ірредента. Злодії та Апостоли"

Мабуть, тоді я ще не міг сам дійти до таких думок, бо ж малий був, хоч у ті перемінні часи кудись пропало людське дитинство, яке нині супроводжується дитячими забавами та іграшками, досить того, що я ще малим таки втямив сенс нового часу: всі тоді стали враз дорослими, щоб хто з розпростертими руками, а хто й з ворожістю зустріти новизну, яка навально вривалася в старий світ з його байками, легендами й примарною тугою за опришківською волею.

Та хто знає, чи відчув би я тоді так болісно гарячий дотик нових віянь, якби із зали не вийшов на сцену кремезний чоловік у літах, якого досі рідко хто між людьми бачив, бо ховався він у своїх хоромах на узліссі Сухорської діброви, — був це той самий войовничий опришок, а нині маєтний ґазда Онуфрій Драгирук-Шумей, про якого говорили, що на ньому лежить провина за смерть Миколи Шутая.

Старий підійшов до Петра, який стояв у першому ряді з мосянжовим топірцем у руці, взяв у нього ту бартку, високо звів її над головою й почав говорити. Й була та його мова ніби до мене адресована, принаймні я так думав, бо ж заперечувала вона мої слова, що їх я так необачно кинув Петрові під час зустрічі з ним на колочавському шляху.

«Не я убив Миколу Шутая, чесна громадо! — вигукнув Онуфрій начебто з погрозою людям, які водно нагнітали ту чутку, проте гнівний тон його мови враз стишився і зм'як. — Убивці стануть або вже стали перед Божим судом за кров, по-зрадницьки пролиту… Я нині хочу вам сказати правду, яку ви повинні зрозуміти, якщо прагнете свободи, за яку колись марно воювали опришки: і Шутая, і мого неня Миколу Драгирука вбив новий час, бо стали вони вже на заваді його незворотній ході. Переродилися славні колись опришки на звичайних розбійників і зганьбили ім'я Свободи… Однак дух їхньої боротьби залишився живим. І треба, щоб сьогодні новітні збойники, які стоять ось тут, на сцені, не вселяли більше поспільству страху, а осягнули новітню науку Волі, яка допоможе воскресити в людях віру в себе самих… Тож не захотів я бути облудником, який іншим дорогу показує, а сам болотом бреде: покинув я опришківство і став ґаздою, щоб мати спромогу вивчити в школах свого сина. Най нащадки опришків стануть ученими, най зуміють повернути нашій землі, яка не має імені, її родову назву! Карпатська Україна — ось правдиве ім'я Срібної землі, а її воїни — карпатські січовики!.. Бери цю бартку, Петре, й веди народ не на розбої заради фальшивого й користолюбного зрівняння людей в маєтності, а на усвідомлену в науках боротьбу за самостійну Україну!»

Він це сказав, зійшов зі сцени і зник із зали, наче його тут ніколи й не було… А тоді музики вдарили «аркана», й нащадки опришків у січових мундирах почали вибивати вишуканий і буйний предковічний танок.

А коли закінчився «аркан» і стихло буйне гейкання й тупіт чобіт, на сцену вилетіла зграйка дівчат у плісованих спідничках, чеських фартушках, з роменовими віночками на голівках — однаково гарні й легкі, мов лелітки… Минала саме пора купальських свят — й вели дівчата хороводи, плавні танці міняли завихреними коломийками, вряди-годи прикладали човниками долоні до чол, виглядаючи хлопців, які десь забарились й не виходять на сцену — чи ж то немає серед танцівниць звабливої красуні, вартої парубоцької уваги? Але як її вирізнити, коли всі дівоньки однаково чепурні й схожі між собою, мов діти однієї матері?

Народ чекав з'яви королеви хороводу й марно: дівочий танець ставав затяжним, нудним — може, так і було задумано хореографом, проте, як на мене, то зовсім не передбачено: з кінця залу проходом між лавицями прямувала юна королева, її лляне волосся освітлювало сутінну залу, великі сині очі виминали допитливі й захоплені позирки глядачів; королева була висока, повногруда і в стані перев'язана, мов оса; її хода, спочатку боязка, з кожним кроком ставала упевненішою, врешті вона легким скоком опинилася на сцені, дівчата вмить оточили її, немов бджоли матку, й королева заспівала:

Я калина, я калина — не верба,

Я дівчина, я дівчина молода!

І тоді я впізнав її: була то колочавська пава — Калина з хутора, що під горою Стримбою, вдовина донька, п'ятнадцятилітня, відвінована небаченою вродою… Пам'ятаю, ходила вона з колядниками й була серед них першою колядницею із срібним голосом; на Великдень водила гаївки, і хлопці, які за дзвіницею різалися в «дупака», вибігали на прицерковний майдан, щоб глянути на вродливицю, проте жоден не смів і близько підступити до неї, й верталася вона, неприступна, на свою Стримбу, йдучи серединою колочавської дороги під обстрілом заздрісних очей — з вікон, з воріт, із-за перелазів, й ніби водно виглядала свого князя, бо носила в собі найбагатше придане — досконалу дівочу красу… А князя, для неї гідного, ніде не було — й Калина цієї миті, на сцені, теж чекала на нього співаючи…

Дівчата-близнючки у плісованих спідничках, чеських фартушках, з віночками на голівках позирали за куліси: десь там мусив зачаїтися князь, а може, засліплений вродою Калини, не мав відваги вийти на сцену?

Публіка ждала, Калина виспівувала, заманювала, вигиналася, мов лоза, зваблювала, — і врешті князь таки вибіг на подіум, розгорнув руками дівочу зграйку, взяв Калину за стан й пішов з нею в шалену круговерть; музики заграли «чардаша», дівчата розступилися, й тому танцю не було кінця… То шаленів весільний танок, то була свайба — публіка плескала в долоні, втішаючись на святі життя, публіка співала, хлопчаки вигукували із кроков «браво!» й зіскакували на долівку, і вже стояв народ гурмою перед сценою, а танець не закінчувався; князь Петро Шумей не мав суперників, не міг їх мати, бо сам був із красенів красень, він подавав знак музикам, щоб не спинялися, а коли красуня з утоми примліла, Петро взяв її на руки й виніс за куліси — і я ніколи більше їх не бачив…

Маленькі очі листоноші іскрилися втіхою, він у цю мить ще раз переживав захоплення королевою хороводу, певне, так само, як тоді — під час весільної гульби найвродливішої в світі пари. Оленка слухала його й нічого більш не бачила й не чула, тільки той вихор музики й руху, тільки тих двоє облич, що злилися в одне у величному танці, та враз прив'яла, зачувши зрезиґновані слова