Читати книгу - "В нетрях Центральної Азії"

Чингісхана на ріці Орхоні, пролягала спочатку на південь, огинаючи східний кінець гір Гурбан-Сайхан, і потім проходила весь час по долині між Монгольським Алтаєм і Тянь-Шанем і по Джунгарській Гобі виходила біля озера Ебі-Нур у ці Джунгарські ворота, де звертала на північний захід у Киргизькі степи. Через ці ворота орди, залишаючи за собою довгий і рівний шлях по степах і пустинях Монголії і Джунгарії, спокійно виходили в степи киргизів та калмиків до великих і багатих міст Бухари, Хіви, Самарканда, розтікаючись також на північний захід повз Аральське і Каспійське моря до берегів Волги і володінь руських князів. На всьому шляху не було жодного високого перевалу, і худоба знаходила скрізь корм і воду.

Правда, тому що зимові дні короткі, денні переходи не могли бути великими, дорога мусила тривати пару зайвих днів.

Ми виступили 6 грудня в ясну погоду з легким морозом і пішли вперше з Чугучака на південь, тоді як під час попередніх подорожей завжди йшли на схід, вгору по долині ріки Емель. Місцевість являла собою чийовий степ на солонцевому грунті; голі площі з білими вицвітами солей весь час змінювалися заростями чию у вигляді окремих товстих снопів, що досягали висоти вершника. Рясний і свіжий чий на цій прикордонній місцевості можна було пояснити тим, що тут як з російської, так і китайської сторони не випасали худобу через побоювання, що вона перейде кордон, який не позначений ніякими знаками, і потрапить у чужі володіння, де її можуть затримати. Тому вся місцевість була пустинна, і лише на половині переходу ми натрапили на жилий пункт. Це була шерстемийка на березі ставу, в який взимку збиралася вода кількох річок, що живили оазиси Чугучака і тут закінчували свій шлях. В ставу китайські скупники вовни промивали її і потім просушували на снопах чию. Але стало холодно і це примусило припинити роботу; «ми нікого не застали, і повітки, під якими пакували вимиту і висохлу вовну в тюки, пустували.

Увечері ми дійшли до ріки Емель і стали на ночівлю. Ріка тече тут у берегах з жовтозему, що поросли тростиною і спускалися уступами до буро-жовтої води, яка, звичайно, замерзла, і лід уже витримував вагу навантажених верблюдів. Але верблюди, як відомо, ковзають ногами на голому льоду, і ми увечері мусили приготувати їм дорогу, посипавши лід шаром піску, а для водопою їм і коням зробити ополонку. Трохи далі на схід вздовж ріки видно було плоскі горби Маніту, Лаба та Арал-Тюбе, розкидані серед заростей тростин та порослі кущами, які дали нам паливо. На заході на березі ріки видно було китайський митний пост. Російський пост можна було розглядіти далі. Коли смерклося, два солдати китайського поста навідалися до нас під приводом перевірити паспорти, але, зрозуміло, головним чином для того, щоб їх почастували. Ми дали їм свіжих баурсаків до молочного чаю і по пачці тютюну. Паспорти наші вони перевірили дуже швидко, звернувши головну увагу на мальовничі штемпелі, а не на текст, з якого вони дізналися б, що один з нас збирається йти у Лхасу на богомілля.

Увечері, коли ми пригнали наших коней і верблюдів до ополонки, що на ріці Емель, і стали напувати з відра, Лобсин вигукнув:

— Яка брудна вода в цій річці, Хомо! Чому це? Адже недалеко звідси в горбах Джельди-Кара вода ще чиста. Невже це місто Чугучак спускає в ріку стільки бруду, який так каламутить воду?

— Навряд, — відповів я. — Я думаю, що в долині Емель ріка тече в берегах з цієї жовтої глини і розмиває її, тому й вода стає такою брудною[17].

Другого дня ми пішли на південь піщаним степом, який поріс невисокою, але досить густою травою. І тут вздовж кордону худоби не пасли. На заході видно було піщані горби, що облямовують пониззя ріки Емель та сусідній берег озера Алаколь; вони простягалися пасмами барханів, почасти голих, які нагадали нам останні дні нашої злополучної подорожі по південній окраїні пустині Такла-Макан. Але день був тихий, і піски не зривались курявою. На південному сході видно було плоскі горби передгір'їв Барлику. Після полудня ми ввійшли в долину з положистими схилами, вкритими дрібною густою травою, а смерком зупинились на березі струмка, облямованого смугою тростини. Цієї тростини було так багато, що можна було розраховувати на добрий корм для тварин.

Недалеко від нашої стоянки на березі того ж таки» струмка стояла фанза прикордонного китайського пікету. З цікавості я пройшовся до неї і, трохи відчинивши двері, побачив двох солдатів, які спокійно спали на кані в теплій кімнаті. Можна було гадати, що вони вдень сплять, а вночі стережуть прикордонну лінію. Пізно увечері вони відвідали нас, були дуже раді, що їх почастували, і скаржились на гнітючу одноманітність свого життя в цьому самотньому караулі далеко від шляхів. На запитання Лобсина вони розповіли, що за рік своєї служби на пікеті бачили контрабандистів лише один раз, та й то це був якийсь злиденний бідняк, який хотів пронести трохи китайської чесучі безмитно на російську сторону.

Вони втішали себе думкою, що незабаром строк їхньої служби закінчиться і їх змінять.

Наступного дня ми довго підіймалися вгору по цій долині, перевалили через плоский вододіл північного пасма Барлику і спустилися південним схилом у долину ріки Цаган-Тохой. На всьому цьому шляху не було ніяких скель чи просто виступів корінних порід; все було вкрите жовтоземом, який поріс низькою, але густою травою. Лише наприкінці спуску якось відразу з'явилися скелі і ми опинилися майже в ущелині, промитій річкою в якихось твердих породах.[18] Ми зупинилися там, де починалася ця ущелина; вгору по ній схили незабаром стали менш стрімкими, вкритими травою, а по дну долини з'явилися дерева та галявинки, як я помітив, коли пройшовся вгору долиною річки до прикордонного пікету. На пікеті було вже кілька солдатів та офіцер, з яким я побалакав і довідався, що в ті дні, коли лютує вітер Ібе, ніякий обхід кордону неможливий — вітер збиває з ніг. Від нього я також дізнався, що на всьому протязі Джунгарських воріт ні на китайській, ні на російській стороні нема населених пунктів, крім прикордонних пікетів, нема ні посівів, ні навіть городів, тому що вітер дуже сильний.

Другого дня я відправив Лобсина з Очиром по дорозі до дальшого пікету Тасти через Барлик, а сам порожнем поїхав униз ущелиною ріки Цаган-Тохой; її облямовували високі скелі, що знижувались униз за течією. Недалеко від виходу ріки з цієї ущелини я зійшов на