Читати книгу - "Повна темрява. Без зірок"

— Хай навіть він і все знав, це ж не він зґвалтував мене.

Том якусь хвильку мовчав. Вона вирішила, що він здався.

Але тут він знову заговорив:

— Коли хтось робить щось зле, а другий про це знає й не зупиняє його, вони обидва однаково винні.

— В очах закону?

— А також у моїх очах. Скажімо, Лестер сам-один вистежував, ґвалтував і убивав. Я так не думаю, але припустімо, що було саме так. Якщо старший брат про все знав і мовчав, вже тільки за одне це його варто було вбити. Фактично, я сказав би, що кулі — для них занадто легкий кінець. Насадити на розпечену кочергу, оце було б ближче до торжества справедливості.

Тесс утомлено помотала головою і торкнулася револьвера, що лежав поряд з нею на сидінні. Залишилася одна куля. Якщо їй доведеться використати її проти собаки (а й справді, що значить ще одне звичайне вбивство між друзями), треба буде десь вполювати собі нову зброю, ну звісно, якщо вона не збирається повіситися чи щось таке подібне. Але ж парубки на кшталт цих Стжельке зазвичай мають зброю. У тому-то й полягає ласа штука, як сказала б Рамона.

— Авжеж, це якщо він знав. Проте аж таке поважне «якщо» не виправдовує кулі в голову. З матір’ю, так, там все ясно, сережки стали тим доказом, якого я потребувала. Але ж тут ніяких доказів.

— Справді? — голос в Тома звучав так тихо, що Тесс його ледве дочула. — Ходімо подивимось.

— 44 —

Собака не загавкав, коли вона зійшла на ґанок, але Тесс собі уявила, як той стоїть просто за дверима, зачаєний, з оскаленими іклами.

— Губере?[185] — а кий чорт, для сільського пса це ім’я нічим не гірше за будь-яке інше. — Мене звуть Тесс. У мене є для тебе гамбургер. А ще я маю револьвер з одним набоєм. Зараз я збираюся відчинити двері. На твоєму місці я б вибрала м’ясо. Гаразд? Домовилися?

Ані гав. Може, він вимкнувся разом з ліхтарем? Або принишк перед вторгненням смачненької грабіжниці. Тесс спробувала один ключ, потім другий. Безуспішно. Ці два, либонь, від офісу їхньої транспортної компанії. Третій ключ обернувся в замку і, не витрачаючи часу на втрату хоробрості, вона мерщій прочинила двері. Тесс була науявляла собі бульдога або ротвейлера з червоними очима й слинявими щелепами. А побачила Джек-Рассел-тер’єра[186], котрий дивися на неї з надією, помахуючи хвостиком.

Тесс поклала револьвер до кишені куртки і погладила песика по голові.

— Боже милостивий, — мовила вона. — Лишень подумати, як ти мене був налякав.

— Не варто було лякатися, — сказав Губер. — Скажи мені, де Ел?

— Не питай, — відповіла вона. — Хочеш гамбургер? Тільки попереджаю: він, можливо, вже зіпсований.

— Давай його сюди, бейбі, — кивнув Губер.

Тесс спершу дала йому м’яса і тільки потім увійшла всередину, причинила за собою двері й увімкнула світло. А чом би й ні? Тут врешті-решт вони тільки вдвох із Губером.

Елвін Стжельке тримав свій дім у кращому порядку, ніж його брат. Підлога й стіни тут були чисті, не видно було стосів обмінного каталогу «Дядечка Генрі», а на полицях вона помітила навіть декілька книг. Стояли тут також кількома зграйками гуммелівські статуетки, а на стіні в рамці висіла велика фотографія їхньої з братиком Мамзілли. Тесс подумала, що деякий натяк в цьому є, але навряд чи це можна вважати гідним доказом чогось. Хоч будь-чого. «От аби тут було фото Ричарда Відмарка в ролі Томмі Удо, то була б інша справа».

— Чому ти посміхаєшся? — спитав Губер. — Не бажаєш поділитися?

— Фактично ні, — відповіла Тесс. — Звідки почнемо?

— Я не знаю, — відповів Губер. — Я всього лише пес. А як щодо добавки тієї смачної телятини?

Тесс згодувала йому ще трохи м’яса. Пес звівся на задні лапи й двічі крутнувся на місці. Тесс зачудувалася, чи вона не божеволіє.

— Томе, ти маєш щось сказати?

— У хаті його брата ти знайшла свої трусики, правильно?

— Так, знайшла і забрала їх. Вони порвані... та я б ніколи й не одягла їх знову, навіть якби вони були цілими... але ж вони мої.

— А що ти ще там знайшла, окрім жмута дамської білизни?

— Що ти маєш на увазі під твоїм «ще»?

Але Тому не треба було їй цього пояснювати. Питання полягало не в тім, що вона знайшла, питання полягало в тім, чого вона не знайшла: ні своєї сумочки, ні ключів. Ключі Лестер Стжельке міг закинути в ліс. Саме так зробила б на його місці сама Тесс. А сумочка — то вже інша справа. То була річ від «Кейт Спейд»[187], вельми дорога, і всередині неї було пристрочено стрічку з її ім’ям. Якщо сумочка — і все що в ній лежало — не знайшлася в Лестеровій хаті, припустимо, що він не закинув її разом з ключами в ліс, то де ж тоді вона зараз?

— Я голосую за цей дім, — промовив Том. — Давай-но роздивимося.

— М ‘яса! — дзявкнув Губер і зробив новий пірует.

— 45 —

— Звідки нам розпочати?

— Ходімо, — погукав Том. — Чоловіки більшість своїх секретів ховають в одному з двох місць: або у спальні, або в кабінеті. Дорін цього може й не знати, але ж ти знаєш. І в цьому будинку немає кабінету.

Вона увійшла до спальні Стжельке (Губер плівся слідом), де знайшлося супердовге двоспальне ліжко, застелене без витівок, по-військовому. Тесс зазирнула під нього. Ніц. Уже мало не зробивши крок до шафи, вона раптом застигла, а тоді знову повернулась до ліжка. Підняла матрац. Подивилася. Минуло якихось п’ять секунд — ну, нехай десять, — перш ніж вони вимовила сухим, безбарвним голосом єдине слово:

— Джекпот.

На пружинній сітці лежало три дамських сумочки. Той невеличкий підсумок-клатч, що лежав посередині, Тесс упізнала б де завгодно. Розчахнула сумочку. Всередині не було нічого, окрім пакуночка клінекса та олівця для брів з хитромудро затаєною на його протилежному кінчику щіточкою для вій. Вона поглянула, чи на місці шовкова стрічка з її іменем, але та пропала. Прибрано її було акуратно, але Тесс все одно помітила один крихітний поріз на витонченій італійській шкірі там, де висмикували стібки.

— Твоє? —