Читати книгу - "Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр."

У ті ж дні представники Варшави і Москви погодились сісти за стіл переговорів, маючи намір якомога швидше і «справедливіше» покраяти українську карту[577].

Диктатор ЗУНР, бачачи плазування українського раднаркому перед Кремлем, вирішив змінити сценарій дипломатичної гри у Мінську, а невдовзі – у Ризі. 8 вересня Є. Петрушевич телеграфував із Парижа до Відня, щоб галицька делегація негайно збиралась на переговори. А вже через три дні повноважні представники ЗУНР виїхали до Берліна, щоб потім морем переправитися до Риги. Сухопутний шлях через Польщу таїв небезпеку.

У німецькій столиці до делегації приєднався керівник дипмісії ЗУНР у Берліні Євген Левицький, і вона офіційно уконституювалася. Головою обрано уповноваженого для справ преси і пропаганди колегії уповноважених диктатора ЗУНР Костя Левицького, його заступником Осипа Назарука, секретарем Луку Мишугу. Польське населення представляв львівський посол Ернест Брайтер. Перекладацькі функції доручено отцю Йосафату Жану Хворобливому. Там же, у Берліні, галичан відвідав швагро Є. Левицького Мирослав Січинський, який щойно приїхав із Америки. Було повідомлено також радянське посольство у Німеччині, а через нього і наркома закордонних справ Чичеріна про виїзд делегації ЗУНР у Ригу.

18 вересня галичани прибули у порт Штетин, звідки через три дні зателеграфували президії Мирної конференції правно-державне застереження:

«Штетин, 21 вересня, 1920. Президії Мирової конференції в Ризі.

…На підставі засади самоозначення народів уважаємо нашим правом й обов’язком, як делегація Національної Ради Східної Галичини та її Правительства, застерегтися перед Вашою конференцією проти вирішування державного становища Східної Галичини без нас – бо всяке рішення дотично тої території без згоди населення Східної Галичини, зглядно Національної Ради як його легальної представниці, було би знасилуванням права самоозначення, якого наше населення ніколи не стерпить. Делегація просить президію подати це правно-державне застереження до відома Мирної Конференції. Уповноважена Делегація Національної Ради Східної Галичини її Правительства: Д-р Кость Левицький, предсідатель, Ернст Брайтер, Д-р Осип Назарук, Д-р Лука Мишуга – члени Делегації»[578].

Вказаний текст розіслано також до преси Штетина, Берліна, Базеля.

23 вересня делегація відбула до латвійського порта Лібава. Старе суденце «Сиріус» ледь витримувало натиск морської стихії, каюти затікали, доводилося черпати воду, у декого з’явились ознаки морської хвороби. Великих кораблів у переможеної Німеччини не було – їх забрала Антанта. Лише через дві доби знервовані пасажири ступили на землю. Після короткого відпочинку у місцевому готелі галичани увечері виїхали у темному благенькому вагоні до Риги.

26 вересня о восьмій ранку вони вже були на пероні столичного вокзалу. Після короткого сніданку у готелі Кость Левицький повідомив керівників радянської делегації про свій приїзд і надіслану депешу. Ті ж щиросердечно визнали, що жодного документа від представників ЗУНР не отримували. Виявилось, що головуючий у той день поляк просто-напросто «забув» її зачитати.

У відповідь одразу ж подано другу ноту: «Рига, 27 вересня 1920. До Президії мирової конференції в Ризі…Дев’ятимісячною однодумною обороною виявив наш народ рішучу волю: жити самостійним, державним життям… Всякі утвердження, немовби населення Східної Галичини хотіло злуки з Польщею, – нездібні з дійсністю. Навпаки, так українське населення (около 70 проц.), як майже все жидівське (около 13 проц.) і навіть значна часть польського населення жадає самостійности Східногалицької Держави, яка дає повні культурні, суспільні, економічні й політичні свободи всім народам, що замешкують її територію.

З цих причин всяке інше вирішування державної долі Східної Галичини проти вже виявленої волі населення було б ярким потоптанням загально признаного права самоозначення народів…»[579]

Той день видався для галичан надзвичайно напруженим. Їх прийняли у латвійському міністерстві закордонних справ. А ще більшовицька делегація зажадала від представників ЗУНР «оповісти заяву проти Петлюри». Незважаючи на прохолоду галичан до Головного Отамана і голови Директорії, у відповідь отримано… мовчанку незгоду. І все ж, як зазначив О. Назарук, «наших особисто й навіть політично добрих взаємин з українськими большевицькими делегатами в Ризі та відмова не перервала». Йдеться про українського наркома закордонних справ Дмитра Мануїльського, представника Галревкому сотника УСС Володимира Барана і Нестора Хомина. До речі, кандидатура В. Барана розглядалась у Кремлі і була особисто схвалена В. Леніним і Й. Сталіним[580].

Далі події розгортались несподівано. 27 вересня о шостій вечора галицька делегація на чолі з Костем Левицьким прийшла з офіційним візитом до посланців Кремля. А. Йоффе не було, тож гостей прийняв Д. Мануїльський із В. Бараном і Н. Хомином. Під кінець другої години розмови, уже за горням запашного чаю, Мануїльський зрезюмував:

– Ми розходимося принципово, але тактично можемо йти разом.

Потім «господар» лукаво запитав:

– Як ви відносилися б до комуністичної партії на випадок, якби Галичина осягнула самостійність.

– Компартія була б легалізована, – відповів галицький прем’єр.

Далі О. Назарук поділився своїми враженнями про зустріч із Литвиновим у Копенгаґені, а також подарував українським більшовикам підбірку урядових видань ЗУНР.

І, нарешті, з уст М. Барана зірвалося традиційно очікуване риторичне запитання:

– Чи відомо Вам, що ми (Галревком. – Авт.) скасували уряд Петрушевича?

– Так, відомо. Від нас ходив навіть посол Брайтер питати, що це значить… Але й ревком не був ніяким урядом, а тільки тимчасовою адміністративною владою, – в’їдливо, але з посмішкою відрубав О. Назарук. Жартував і Д. Мануїльський:

– Ну, тепер і ви без території…

Далі він запропонував внести до обох президій конференції – більшовицької і польської, нову ноту, підкресливши в ній, що «представники ЗУНР противні анексії Галичини, і обстоюють референдум і що всякі претензії Польщі до Галичини на основі умови з Петлюрою здискредитовані».

Відтак… заскрипіли двері і з коридору у елегантному чорному костюмі увійшов чоловік із великим і блідим обличчям. У руці у нього був аркуш білого паперу. Обкинувши присутніх поглядом, він одразу вийшов. «Франтом» виявився сам А. Йоффе. Таке «знайомство» особливо роздратувало уже немолодого голову галицької делегації, який одразу ж після зустрічі з більшовиками огризнувся:

– Смердюхи, які нічого не робили ще в політиці тоді, коли я вже боронив хлопів без гроша як адвокат і тому нічого тепер не маю. Тому я буржуй?.. А вони, що нічого не робили, не є буржуї.

Повечерявши у німецькому ресторані, галичани зібрались у своєму готелі «Вікторія» на робоче засідання. Після нього Осип Назарук записав у своєму щоденнику висновки К. Левицького: «Виходить, що становище большевиків на мирній конференції таке слабе, що навіть нас потребують і хочуть виграти час проти Петлюри. Шило з мішка вилізло при кінці приязної бесіди Мануїльського. Ми з Петлюрою не йдемо, але згодні на домагання більшовиків вносити 3-ю ноту, коли вони і двох перших не визискали. Зрештою, вони мають акт протесту нашої Національної