Читати книгу - "Чорнильна кров"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Фарид часто казав такі речі. Вогнерукий щоразу запитував себе, чи це лише його балачки, чи він уже так робив.
— Ну ти й пройдисвіт! — сказав Вогнерукий тихо. — Скільки там полонених?
— Одинадцять жінок, троє дітей, дев'ятеро чоловіків, не рахуючи Чарівновустого!
— Як у нього справи? — Вогнерукий поглянув на Меґі. — Ти його бачила? Він може ходити? — Вона похитала головою. — А твоя мати?
Вона кинула на нього стрімкий погляд. Їй не подобалось, коли Вогнерукий згадував Резу.
— Ну кажи вже, з нею все гаразд?
— Здається! — Вона притулила руку до стіни стайні, немов так відчувала батьків. — Але я не змогла з нею поговорити. Прошу! — Як благально вона поглянула на нього. — Напевно, всі сплять. Я буду дуже обережною!
— Охоронці не спатимуть, — сказав Вогнерукий. — Отже, вигадай якусь побрехеньку для них. Маєш чим написати?
— У мене є папір, — прошепотіла вона, поквапливо вириваючи сторінку з книжечки. — І олівець також!
Яка мати, така й донька. Завжди має чим писати.
— Ти її відпустиш? — Фарид приголомшено поглянув на Вогнерукого.
— Так!
Меґі очікувально дивилась на нього.
— Пиши. Завтра, на шляху, яким ви йтимете, лежатиме звалене дерево. Коли воно займеться, усі, в кого є сили й хто достатньо молодий, мають бігти ліворуч до лісу. Ліворуч, це важливо! Пиши. Ми чекатимемо на них і сховаємо їх. Написала?
Меґі кивнула. Її олівець рухався швидко. Він лише міг сподіватися, що Реза розбере дрібний почерк у темній стайні, бо його не буде поруч, щоб присвітити їй.
— Ти придумала, що скажеш охоронцям? — запитав Вогнерукий.
Меґі знов кивнула. Вона виглядала маленькою дівчинкою, якою була ледь більше року тому, і Вогнерукий запитав себе, чи не було таки помилкою відпустити її. Утім, поки він встиг роздумати, вона вже пішла. Підтюпцем побігла через двір і зникла в заїзді. Коли вона знову вийшла, тримала в руці глечика.
— Прошу! Мене послала мохиня, — чули вони її дзвінкий голос, звернений до охоронців, — віднести дітям молока.
— Ти тільки поглянь. Хитра, мов шакал! — прошепотів Фарид, коли охоронці розступилися. — І хоробра, як левиця.
В його голосі відчувалося стільки захвату, що Вогнерукий мимоволі всміхнувся. Хлопець закоханий.
— Так, очевидно вона розумніша за нас обох разом узятих, — прошепотів він хлопцеві. — І хоробріша, принаймні за мене.
Фарид лише кивнув. Він дивився на відчинені двері стайні і полегшено всміхнувся, коли Меґі знову з'явилася в дверях.
— Ну що, бачив? — прошепотіла вона Фаридові, коли знову опинилася біля нього. — Все просто.
— Гаразд! — сказав Вогнерукий і поманив Фарида до себе. — Тож тримай за нас кулаки, щоб і нам настільки ж просто все вдалося. Що скажеш, Фариде? Маєш настрій трохи побавитися з вогнем?
Хлопець виконав своє завдання не менш холоднокровно, аніж Меґі. Він вдавав, що самовіддано приборкує полум'я, проте робив це так невимушено, немов стояв на мирній ринковій площі, а не перед заїздом, у якому сиділи Рудий Лис та Свистун. Охоронці штовхали один одного, сміялися, вдячні за розваги цієї безсонної ночі.
«Здається, я тут єдиний, в кого душа сховалась у п'яти», — думав Вогнерукий, пробираючись крізь смердючі рибні тельбухи та гнилі овочі. Очевидно, кухарі гладкого господаря вивалювали все, чим не могли пригостити своїх гостей, просто за будинок. Кілька щурів шугнуло, почувши кроки Вогнерукого, а поміж кущів заблищали голодні кобольдові очі.
Принца прив'язали неподалік від гори кісток, а от ведмедя подалі, щоб не зміг дотягтися до кісток. Він сидів на цепу, перев'язана морда зажурено сопіла і час від часу видавала глухе жалібне скавучання.
Охоронці неподалік увіткнули в землю смолоскипа, утім полум'я одразу згасло, коли вітер доніс тихий голос Вогнерукого. Чорний Принц підвів голову. Він зразу збагнув, хто вештається в темряві, якщо вогонь зомлів. Ще кілька стрімких беззвучних кроків — і Вогнерукий схилився за волохатою спиною ведмедя.
— Молодець хлопчина! — прошепотів Принц, не обертаючись. Для мотузків, якими його зв'язали, вистачило гострого ножа.
— О, так, він великий молодець. І нічого не боїться, на відміну від мене. — Вогнерукий роздивлявся іржаві замки на ведмедевих ланцюгах. — Хочеш прогулятися до лісу? Але ведмідь мусить поводитися тихо, як сова.
— А що з рештою?
— Четверо охоронців перед стайнею, ще чотирьох Рудий Лис приставив до Чарівновустого, і ще з десяток охороняють решту полонених. Навряд чи ми зможемо відволікти усіх їх, тим паче щоб урятувати поранених і калік.
— Чарівновустий?
— Так. Чоловік, якого вони шукали у вас. — Один замок розімкнувся. Ведмідь загарчав. — Нехай другий ланцюг поки повисить на ведмедеві, а то ще з'їсть куницю.
Вогнерукий заходився розрізати мотузок, яким зв'язано Чорного Принца. Треба було поспішати, бігти, поки Фаридові не стомляться руки. Клацнув другий замок. Ще один стрімкий погляд на хлопця…
«Клянусь вогнем ельфів! — подумав Вогнерукий. — Він підкидає смолоскипи майже так високо, як я!»
Утім, щойно Принц скинув пута, якийсь гладун підступив до Фарида, а за ним прислуга і солдат. Чоловік накричав на хлопця, обурено вказуючи на полум'я. Фарид лише всміхнувся, відступив, підтанцьовуючи, і далі жонглював смолоскипами. О, так, він кмітливий, як і Меґі! Вогнерукий поманив Принца за собою. Ведмідь побрів услід навкарачки. Ніч поглинула їх, немов вони були її частиною.
— Зустрінемося внизу біля дороги, біля зваленого дерева! — Принц кивнув і злився з ніччю.
А Вогнерукий вирушив на пошуки хлопця і Резиної доньки. На подвір'ї галасували солдати, викривши втечу Чорного Принца і ведмедя. Сам Свистун вийшов із хати. Проте ні Фарида, ні дівчинки Вогнерукий не знайшов.
Солдати заходилися обшукувати зі смолоскипами узлісся. Вогнерукий шепотів у темряву, аж поки вогонь не став млявий і смолоскипи один за одним не позгасали. Чоловіки зупинилися на дорозі, роззираючись від страху перед темрявою, ведмедем та всім тим, що ще вночі блукає хащею.
Туди, де звалене дерево перегородило дорогу, ніхто з них не наважувався йти. Хаща і пагорби там такі німі, наче жодна людина ніколи не ступала туди. Ґвін сидів дереві, Фарид і Меґі чекали по другий бік під деревами. У хлопця кровила губа, а дівчина стомлено поклала йому голову на плече. Вона сором'язливо підвелася, коли з'явився Вогнерукий.
— Ти звільнив його? — запитав Фарид.
Вогнерукий узяв його підборіддя й поглянув на розбиту губу.
— Так. Що б там завтра не сталося, Принц і його ведмідь допоможуть нам. Що з губою?
— Та, пусте. Один із солдатів хотів мене затримати, але я втік. Ну скажи вже! Я молодчина? — Наче він не знав відповіді.
— Ще й який. Я аж починаю непокоїтись: якщо ти і далі так ростимеш, я скоро не зможу з тобою змагатись.
Фарид усміхнувся.
Проте Меґі була сумною. Вона виглядала такою
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорнильна кров», після закриття браузера.