Читати книгу - "Бляшаний барабан"

На початку літа тридцять дев'ятого року з'ясувалося, що на щотижневих зустрічах осередкових керівників Мацерат знайшов собі картярів простіших, ніж польські поштові службовці та колишні ватажки скаутів. Ян Бронський хоч-не-хоч мусив тепер приставати до свого берега й завів дружбу з поштовиками, наприклад, з комендантом будівлі інвалідом Кобиєлою, в якого після служби в легендарному легіоні маршала Пілсудського одна нога була на кілька сантиметрів коротша від другої. Та попри цю кульгаву ногу, комендант із Кобиєли вийшов досить справний, до того ж він був на всі руки майстер, і я покладав великі надії на його добре серце — може, гадав собі, він полагодить мого хирлявого барабана. І лише через те, що шлях до Кобиєли пролягав через Яна Бронського, я майже щодня, десь годині о шостій вечора, навіть у пекельну серпневу спеку ставав на пост неподалік від Польської слободи й очікував Яна, що зазвичай виходив з роботи здебільшого хвилина в хвилину. Але він не виходив. Нерідко я, не замислюючись, власне, над тим, що там робить так пізно мій гаданий батько, простоював отак до сьомої чи й до пів на восьму. А він усе не виходив і не виходив. Я міг би податися, звісно, й до тітки Гедвіґ. А що, коли Ян захворів, лежить з температурою або зламав ногу, і її взяли в гіпс? Отож Оскар не сходив з місця і вдовольнявся тим, що тільки час від часу позирав на завішані Гардинами вікна в помешканні секретаря Польської пошти. Якась дивна нерішучість не давала Оскарові зайти до тітки Гедвіґ, теплий, материнський погляд коров'ячих очей якої навіював на нього журбу. До того ж він недолюблював дітей Бронських, своїх гаданих однокровних брата й сестру. Вони поводилися з ним, наче з лялькою. Їм кортіло з ним гратися, крутити його сяк і так, мов іграшку. Але хто дав право п'ятнадцятирічному Стефану, майже його одноліткові, обходитися з ним по-батьківському, зверхньо, раз у раз його повчати? А ота десятирічна Марґа з кісками й личком, схожим на гладкий місяць уповні, для неї Оскар хто — просто безвладна лялька, яку можна вдягати й роздягати, цілими годинами розчісувати, прилизувати, осмикувати й виховувати? Ну звісно, вони обоє бачили в мені аномальну дитину, хлопчика-карлика, гідного співчуття, а себе вважали здоровими-здоровісінькими й багатонадійними. Воно й не дивно, адже вони були улюбленці в бабці Коляйчек, а я, на жаль, не давав їй ані найменшого приводу зробити своїм улюбленцем і Оскара. Ще б пак, мене ж бо казочками та книжечками з картинками не візьмеш. Те, чого я сподівався тоді від своєї бабці й про що й тепер іще пишу з усіма подробицями і з насолодою, було досить однозначне й тому навряд чи можливе: коли Оскар бачив бабцю, йому хотілося за прикладом діда Коляйчека пірнути під її спідниці і, якщо пощастить, до скону віків дихати лише в її затишку.

Чого тільки я не придумував, аби лиш залізти під бабусині спідниці! Не скажу, що їй не подобалося, коли в неї там сидів Оскар. Але вона завжди вагалася й здебільшого відмовляла мені, хоч будь-кому іншому, хто бодай трохи нагадував би Коляйчека, мабуть, дала б те пристановище, тільки я, хто не мав ні статури, ні сірників напохваті, як будь-який справжній палій, мусив щоразу вигадувати троянського коня, щоб потрапити до її фортеці.

Оскар бачить сам себе, як він ганяє, мов справжній трирічний малюк, за м'ячем, помічає, як у того Оскара м'яч ненароком закочується під спідниці, потім він під отим круглим приводом і сам прослизає туди ж таки, перше ніж бабця, розгадавши його хитрість, устигає кинути м'яча назад. Коли поруч були дорослі, бабця не дозволяла мені довго засиджуватися під спідницями. Бо дорослі з неї насміхалися, частенько непристойно натякаючи на те, як вона дівувала на осінньому картоплищі, й змушували її, хоч вона зроду не була бліда, надовго заливатися рум'янцем, що їй, шістдесятирічній та ще й майже сивокосій, досить-таки личило.

Одначе, коли бабця Ана була сама — щоправда, таке траплялося не часто, після смерти моєї бідолашної матусі я бачив її дедалі рідше, а коли їй довелося покинути рундучка на Ланґфурському базарі, то, по суті, й зовсім перестав бачити, — вона терпіла мене під своїми спідницями картопляного кольору добровільніше, охочіше й довше. І, щоб потрапити туди, навіть не треба було вдаватися до якоїсь безглуздої витівки з іще безглуздішим ґумовим м'ячем. Посуваючись із барабаном підлогою, підібгавши одну ногу й відштовхуючись другою від меблів, я наближався до бабиної гори, потім, діставшись до її підніжжя, підіймав паличками те чотиришарове шатро, опинявся під ним, давав усім чотирьом завісам одночасно впасти, на хвилинку завмирав і, дихаючи всіма своїми порами, цілком віддавався різкому запаху ледь пригірклого масла, який панував під цими чотирма спідницями всякчас і незалежно від пори року. І аж тоді Оскар починав барабанити. Хто-хто, а він добре знав, що любить послухати бабця, і я вибивав паличками шум жовтневого дощу, і цей шум нагадував їй про той, який вона наслухала, мабуть, біля багаття з картоплиння, коли Коляйчек із запахом палія, щодуху втікаючи від переслідувачів, шаснув під її спідниці. Я дудонів по блясі дрібним скісним дощем, поки до мого вуха вже починали долинати зітхання й імена святих, а ви тут уже самі здогадуйтеся, що означали ті зітхання й імена, які долинали до мого вуха, в дев'яносто дев'ятому році, коли моя бабця мокла під дощем, а Коляйчек сидів у теплі та затишку.

Отож коли в серпні тридцять дев'ятого я стояв навпроти Польської слободи й очікував Яна Бронського, на гадку мені часто спадала бабця. Адже вона могла бути в гостях у тітки Гедвіґ. Та хоч як спокушала мене думка посидіти під спідницями й подихати запахом згірклого масла, я не піднявся тоді на третій поверх і не подзвонив у двері з табличкою «Ян Бронський». Та й що запропонував би Оскар бабці? Барабан його був побитий, барабан його не видавав жодного звуку, барабан його забув, як шумить у жовтні дрібний скісний дощ, коли падає на багаття з картоплиння. А позаяк підступитися до бабці Ани можна було тільки в звуковому супроводі осіннього дощу, то Оскар так і стояв на Рінґштрасе, зустрічав і проводжав поглядом трамваї, які, подзвонюючи, підіймалися на Гересанґер, спускалися з нього й усі до одного їхали п'ятим маршрутом.

Чи сподівався я ще