Читати книгу - "Бляшаний барабан"

це виходило в нього просто чудесно — він, стомившись, ліг на канапу трохи подрімати. Скоро лиш він почав дихати так, як звичайно дихають уві сні, я взяв з піаніно до половини наповнену карнавку — вона нагадувала бляшанку з-під консервів, — сховавсь під прилавком у крамниці й почав глумитися над тією найкумеднішою з-поміж усіх карнавок. Не те що я хотів витрусити з неї кілька монет, ні. Просто в голову мені шибанула одна божевільна ідея: спробувати на тій бляшанці побарабанити. Та хоч як я по ній гамселив, хоч скільки перекладав палички з руки в руку, відповідь була щораз та сама: «Пожертвуй трохи на зимову допомогу! Ніхто не має голодувати, ніхто не має мерзнути! Пожертвуй трохи на зимову допомогу!»

За півгодини я облишив свої марні зусилля, дістав із крамничної каси п'ять гульденів, пожертвував їх на зимову допомогу й поставив збагачену в такий спосіб карнавку знов на піаніно: Мацерат, думаю, побачить її і збавить і решту неділі, брязкаючи на користь зимової допомоги.

Ця невдала спроба виявилася для мене навік цілющою. Відтоді я вже ніколи не намагався серйозно скористатися замість барабана консервною бляшанкою, відром чи тазиком, перекинутим догори дном. А коли все ж таки й пробував це зробити, то тепер намагаюся про такі безславні епізоди забути й відводжу їм у цих своїх нотатках дуже мало чи принаймні якомога менше місця. Бо консервна бляшанка — то не барабан, відро — це відро, а в тазику можна помитися самому або випрати шкарпетки. Як ніщо не може замінити мого інструмента тепер, так ніщо не могло замінити його й тоді; бляшаний барабан у білих і червоних язичках полум'я промовляє сам за себе, і йому не потрібно, щоб за нього промовляло щось інше.

Оскар лишився сам, зраджений і проданий. Як же він мав і далі ходити з личком трирічного малюка, коли йому бракувало найпотрібнішого — його барабана? Усі оті багаторічні хитрощі — як, скажімо, надзюрити часом у постіль, вечірню молитву щоразу лепетати, як мала дитина, злякатися Діда Мороза, якого насправді звали Ґреф, без угаву ставити кумедні, характерні для трирічного малюка запитання на кшталт: «А чому машини їздять на колесах?» — одне слово, до всіх отих відчайдушних зусиль, що їх очікували від мене дорослі, я мав вдаватися тепер без барабана; я вже ладен був махнути на все рукою й у відчаї тільки шукав того, хто хоч моїм батьком і не звався, однак, дуже ймовірно, спородив мене. Неподалік від Польської слободи, на Рінґштрасе, Оскар чатував на Яна Бронського.

Смерть моєї бідолашної матусі поклала край — хоч і не відразу, не різко, а поступово, проте в міру загострення політичної обстановки чимдалі остаточніше — нерідко майже дружнім взаєминам між Мацератом і дядьком (тим часом той дослужився на пошті до секретаря), попри їхні такі прекрасні спільні спогади. Коли взялися тліном тендітна душа й пишне тіло моєї матусі, то взялася тліном і дружба між двома чоловіками, які обидва відбивалися в дзеркалі тієї душі, обидва живилися її плоттю і тепер, утративши цю поживу й це опукле дзеркало, не могли знайти достатньої заміни, крім отих своїх посиденьок у товаристві чоловіків, що хоч і мали протилежні політичні погляди, однак курили той самий тютюн. Але ні Польська пошта, ні керівники осередків та їхні панібратські розмови не могли замінити вродливу і, незважаючи на подружню зраду, чулу жінку. І хоч які обережні були Мацерат і Ян (перший мав зважати на своїх покупців і на партію, другий — на поштове начальство), але протягом короткого часу між смертю моєї бідолашної матусі й загибеллю Сиґізмунда Маркуса обидва мої гадані батьки все ж таки бачились.

Разів два-три на місяць я чув, як опівночі дядько Ян стукає кісточками пальців у вікно нашої вітальні. Мацерат відслоняв Гардину, трохи прочиняв вікно, і обидва, вкрай збентежені, так і стояли, поки той чи той нарешті знаходив рятівне слово й пропонував зіграти о такій пізній порі в скат. Вони забирали з городньої крамниці Ґрефа, а коли той не хотів — не хотів через Яна, не хотів, бо як колишній ватажок скаутів (свою групу він тим часом розпустив) мав поводитись обачно, до того ж у скат він грав поганенько й не дуже охоче, — тоді третім сідав здебільшого пекар Александер Шефлєр. Щоправда, цей теж не любив сидіти за одним столом навпроти мого дядька Яна, але досить приязне ставлення до моєї бідолашної матусі, яке перейшло, ніби у спадок, на Мацерата, а також Шефлєрова теза про те, що крамарі мають триматися гурту, змушували куцоногого пекаря поспішати на Мацератів заклик з Кляйнгамервеґ до нас, сідати до столу у вітальні, блідими, ніби поточеними червою, борошнистими пальцями тасувати карти й роздавати їх, неначе булочки голодним людям.

Ці заборонені ігри починалися здебільшого аж за північ, а завершувались о третій, коли Шефлєр мусив уже бігти до себе в пекарню, тож мені лише зрідка щастило — в нічній сорочці, якомога тихіше — вибратися з ліжечка й непомітно, до того ж без барабана прослизнути в темний куточок під столом.

Як ви досі вже встигли, либонь, завважили, під столом я ще здавна влаштував собі місцинку, з якої було дуже зручно спостерігати. Там я провадив усілякі порівняння. Одначе як же змінилося все після смерти моєї бідолашної матусі! Гай-гай, де дівся тепер той Ян Бронський, який поверх столу поводився обережно, хоч і програвав партію за партією, зате під столом роззутою, в самій шкарпетці ногою хоробро йшов на завоювання між ногами в моєї матусі. Тепер, у ці роки, під столом уже не було еротики, а про кохання годі й думати. Шість холош із різної тканини в сосонку обтягували шість більшою чи меншою мірою волохатих ніг — одні були голі, інші надавали перевагу підштанникам, — і кожна намагалася навіть випадково не торкатися решти ніг, які вище, поверх столу, ширшали, товщали — одне слово, просто переходили собі в тулуби, плечі та голови й намагалися грати в гру, яку з політичних міркувань, власне, треба було б заборонити; а втім, це не означало, що після кожної виграної чи програної партії ніхто за столом скрушно не зітхав чи не радів перемозі: Польща програла, не звертаючись по позичку, Вільне місто Данциг щойно впевнено виграло для Великого німецького райху гру з найменшими ставками...

Неважко було передбачити, що колись цим маневрам зі скатом зрештою настане кінець — як рано чи пізно настає кінець будь-яким