Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

— Браво! Слава Івану Карповичу Підіпригорі! — несподівано кричить Маєвський, який уже поруч зі мною. — Про це треба написати, обов’язково написати, Іване Карповичу! — наче в лихоманці повторює він і аж трясеться від збудження.

— Дякую вам, Іване Карповичу, — до мене підходить Хомутинський і простягає руку. Диви, таки наважився привселюдно потиснути руку якогось мужика. — Ви геній!

— Іване Карповичу, — я аж сіпаюся від цього голосу. Ксенія Дмитрівна, щаслива і в сльозах. — Ви стільки зробили для мене. Чим я можу вам віддячити?

— Заспівайте, — прошу я.

— Що?

— Заспівайте. Я чув вас лише з платівок. Щоб на концерт до вас потрапити, про це було годі й мріяти. А почути вас наживо я давно мріяв. То, якщо можна, заспівайте.

— Що ви таке просите! Зовсім забулися! — верещить полковник Шахов. — Це Ксенія Дмитрівна Пяльцева, найкращий голос імперії і...

— Зачекайте. — каже вона, і полковник замовкає. Ксенія Дмитрівна дивиться на мене. — Добре. Я заспіваю. Зараз.

Вона готується кілька секунд і починає співати. Сім, вона заспівала мені сім пісень, які її уславили. Всі завмерли у дворі кадетського корпусу й слухали її, наче зачаровані. А Ксенія Дмитрівна співала і співала. Коли закінчила, то пролунали просто шалені оплески. А я відчув, що геть безсилий від щастя.

— Ще раз дякую, дуже дякую, Іване Карповичу, — прошепотіла вона і поцілувала мене.

Що далі було, я пам’ятаю погано. Ноги мене не тримали, добре, що Хомутинський дав свою машину, яка й відвезла мене на хутір. Там я впав у ліжко і проспав майже добу. Про події в Сумах стало відомо по всій імперії. Журналісти все розписали від початку до кінця.

— Тепер, Іване Карповичу, вам у Суми краще не їздити, — каже граф, який приїхав до мене в гості. На велосипеді приїхав! Це такий пристрій дивний на двох колесах. Маєвський продав бричку і купив велосипед, дивак.

— Чого це?

— Там усі вас дуже ненавидять.

— За що?

— Бо ж ви виставили всіх дурнями. І начальника корпусу, і поліцмейстера, і дворян, і прикажчика Харитоненкового, всіх найкращих людей міста і сусідніх повітів. Ви б тільки почитали, що про них у газетах писали, про провінційних дурнів, які спочатку не допильнували діаманта, потім дозволили себе обдурити зухвалому шахраю, чухонській морді, ще й грошей за це йому надарували повну валізу. Це ж ганьба і сором на всю імперію. Тепер у газетах пишуть: «Довірливі, наче сумчани»! З Петербурга аж перевірка приїздила, щоб розібрати факти, вказані у статтях, і розібратися, як влада у Сумах могла так бездарно діяти. Досі перевіряльників хмелять. А вас як тільки не лають. Ображені на вас Що мужик, а розумніший за панів, — зітхає Маєвський. — Хоча ж справді розумніший. Мені, Іване Карповичу, аж соромно, що я так у дурні пошився! Я ж триста рублів тому негіднику Гольмцу віддав!

— Казали ж сто! — дивуюся я.

— Триста! Кредит узяв, тепер за мною з банку бігають, душать.

— Так а хіба гроші не повернули всім, хто Лжегольмцу давав?

— Ні, не повернули. Я ж не міг сказати, що такий дурень, дав триста рублів шахраю за те, щоб злочин його описувати. І головне ж — сам набивався, «візьміть, візьміть», ледь не руки цілував! Бовдур!

— Та не переймайтеся вже так, Климентію Євграфовичу.

— Та як же не перейматися, коли дурень! Ідіот якийсь!

— Давайте краще вип’ємо, — пропоную.

— Давайте, — зітхає він.

Перехилили по чарці, сидимо, думаємо кожний про своє. Нарешті граф каже:

— А ще заздрять вам дуже.

— За що мені заздрити? Нагороду ж за діамант мені не виплатили. Як можна — мужику якомусь нагороду! — кривлюся я. Не так через гроші прикро мені, як через несправедливість.

— Заздрять, бо вам сама Ксенія Дмитрівна Пяльцева співала. Їм, дворянам та багатіям, — за гроші великі, а вам, мужику простому, — задарма. Та ще й поцілувала вас потім Про таке ніхто і мріяти не міг. Ось чого вже вибачити вам не можуть. Добре, що ви в іншому повіті живете, а то б з’їли вас.

— Оце так дива. Я злочинців спіймав, діамант знайшов, а замість подяки ненавидять мене? — наче дивуюся я, але зовсім не дивно мені. Знаю я, що чекають від мене, щоб сидів на місці й не висовувався. Бо ж мужик. Ніхто.

— Іване Карповичу, а давайте про цю історію напишемо, — каже Маєвський. — Бо ж не історія, а блиск!

— Трохи пізніше, зараз у мене багато роботи в полі, — кажу я, хоч такої вже термінової роботи немає. Тільки дивися, як інші роблять. Але не хочеться мені згадували про історію, у якій знову мені вказали на моє місце, яке залежить не від того, чого я досяг, а лише від того, ким народився.

Ніде правди діти, історія ця мала деяке продовження. Десь за місяць приїздив до мене на хутір особисто Павло Іванович Харитоненко. Приїхав із валізою, яку вручив мені в руки.

— Десять тисяч за те, що знайшли «Зірку Сходу». Як я і обіцяв. Ви чи не раді, Іване Карповичу? — спитали Павло Іванович.

— Та ні, радий. Просто здивований. Не чекав.

— Я — людина слова. Що пообіцяв, те виконаю.

— Але ж у Сумах мене зараз повісити ладні.

— Дурних усюди вистачає, Іване Карповичу. Не звертайте уваги. Вам же хочу подякувати за блискуче розкриття справи, у якій і я б у дурні пошився, якби був тоді в Сумах.

— Дуже ціную вашу подяку, Павле Івановичу.

— Я чув, ви записуєте розповіді про свої пригоди? — питає він, а я головою кручу.

— Граф уже й на сусідні повіти розтеревенив? Я пишу про часи служби в охоронному відділенні й поточних подій не згадую, — заспокоюю його.

— Дарма, Іване Карповичу. Бо історія, що відбулася в Сумах, смішна і має послужити для науки іншим простакам.

— Головна особливість простаків — вони нічого не вчаться.

— Це точно, — він посміхається. — Та проте я вирішив посприяти вашим літературним розвідкам. Зараз.

Павло Іванович виходить із кімнати. У дворі чекають його водій та помічник. Вони заносять великий ящик. Павло Іванович несе менший. Чекає, поки його підлеглі вийдуть.

— Що ж, Іване Карповичу, це мій подарунок вам,