Читати книгу - "Пасажир"

Вона, мов автомат, повторила:

— Завтра вранці. Скажу вам усе, про що дізнаюся. І поїду в Бордо.

Кроньє прибрав долоню із записника і підвівся.

Ніхто з них не вірив у щирість тієї обіцянки.

Януш стояв біля вікна готельної кімнати. Він був похмурий.

З королем каналізації він розлучився десь о п’ятій вечора, біля Єра. Умовив одного таксиста відвезти його до Ніцци. Водій, що був із Бе-дез-Анжа, саме повертався додому. За чотириста євро той погодився подолати разом із пасажиром сто п’ятдесят кілометрів поміж двома містами, узявши на себе оплату бензину і дорожнього мита.

Під час мандрівки він знай вихваляв найбільшу подію — карнавал, що відбувався в Ніцці, й сьогодні, 19 лютого, супроводжувався найбільшим святкуванням. Такого його пасажир ще не бачив! Розмальовані повози, квіткова битва, феєрверки та інші розваги триватимуть аж шістнадцять днів!

Януш не слухав його. Він міркував над тим, як використати цю обставину собі на користь. У місті буде сум’яття. Юрби людей на вулицях, багато хто в машкарі. Галас, яскраві барви, а головне, метушня. І вдень, і вночі. Поліція і сили правопорядку зі снаги вибиватимуться, щоб не допустити помітних порушень. Що ж, із його погляду, це не так і погано.

Аж от вони прибули до міста. Там Януш зрозумів, яку дурню казав таксист. Він пообіцяв йому карнавал, як у Ріо. А Януш побачив безлюдне і холодне місто, що поринуло в зимову сплячку. Він поселився в готелі середнього класу під назвою «Модерн», на бульварі Віктора Гюґо. І тепер стояв біля вікна, споглядаючи порожню вулицю, що лежала внизу, облямована кипарисами та пальмами. Ніцца понад усе скидалася на курортне місто, та її будинки і вілли, де перемішалися епохи й архітектурні стилі, не залишали ніяких ілюзій: він потрапив сюди під час мертвого сезону.

Зате йому згадалися деякі відомості про Ніццу, які цілком узгоджувалися з тим, що він бачив. Місто вважалося притулком пенсіонерів, воно було напхане спостережними камерами і тут роєм роїлися працівники приватних охоронних агенцій. Крім моря і сонця, його буржуазне населення здобувало за свої грошенята безпеку і спокій. Людині, що ховалася від правосуддя, гіршого місця й обрати не можна було…

До притулку «Розкаяних грішників» Арбура він уже дзвонив. Автовідповідач сповістив його про номера мобільного телефона Жана Мішеля. Коли він набрав його, то почув голос, що був справжнісіньким символом цього закладу. У ньому звучали віра, доброта і милосердя. Януш зрозумів, що йому не пощастить видати себе за поліцая. І вигадав іншу версію. Він колишній волоцюга, що дружив із Бляшаним. Нещодавно дізнався, що його приятель доживає останні свої дні в притулку Арбура, і захотів побачитися з ним, може, востаннє. Жан Мішель трохи подумав і звелів йому прийти завтра о дев’ятій ранку.

Януш відійшов од вікна й окинув оком своє помешкання. Ліжко, шафа, ванна, що трохи більша від шафи. Штора була відсунута, і в люстрі над умивальницею, ледь-ледь освітленому відблисками неонової вивіски готелю, він побачив своє відображення. Примара в чорному костюмі, що просмерділася каналізацією. За душею в нього нічого не лишилося, крім одного скарбу — теки з паперами, із яких він дізнався лише ім’я присмертного бурлаки…

Та примара хотіла їсти. Від самісінького ранку, після сніданку в безплатній їдальні, він і ріски не мав у роті. Але хіба варто ризикувати, виходячи надвір? Він подумав, що варто-таки. Вийшов із готелю і звернув ліворуч, навмання, орієнтуючись за світлом ліхтарів. Уздовж вулиці тягнулися вілли, збудовані в стилі відвертої еклектики: тут були й еркери, й орнамент паладіанського стилю, і мавританські вежі, й ліплення… Та, попри ту вибухову суміш, усе воно справляло враження пихатої байдужості. Схоже на Північну Італію чи Швейцарію. Значить, подумалося йому, він бував у цих країнах…

На проспекті Жана Медсена була відчинена ятка, що торгувала канапками. Він купив одну з шинкою і маслом і хутко подався назад. Ноги випадково винесли його простісінько на Англійську набережну. Кам’яниці, що вишикувалися тут, скидалися на англійські будинки. Покрівлі у вигляді маківок, рожеві мури, вікторіанські контури…

Він перетнув набережну і вийшов на берег. Невидний у сутінках прибій, глухо гуркочучи, котив до берега піняві буруни, що з гучним хлюпанням падали на пісок. Януш по-турецькому сів долі, подалі від ліхтарів, і з утіхою заходився жерти канапку. Самотність давила на плечі нестерпним тягарем. Як же воно сталося, що в усьому світі в нього немає ні друга, ні спільника? Справжньої, живої жінки, а не примари вішальниці? Коли в пам’яті зринув цей спогад, єдиний, який здавався йому достеменним, він раптом збагнув, що тут може бути новий слід. Треба спробувати бодай щось дізнатися.

Його думки урвало квиління поліційної сирени, що долинуло здалека. Невже поліцаї вже вистежили його в Ніцці? Ні, цього не може бути. У темряві так само гучно дихало море, і в його ритмічному подиху відчувалася похмура могуть. Так і його доля, подумав собі Януш, є вічне повторення того самого…

Розслідування, що він оце провадив, було не перше. Може, він уже багато разів ходив цим колом. Та, гублячи пам’ять, мусив знову і знову повертатися назад. Сізіф, який устряв у двобій із безжальним часом. Він мусить знайти ключа до розгадки до того, як вибухне нова криза і черговий напад амнезії зітре його знання, як ото вода стирає написи на піску…

Колись раніше — коли? — він читав книжку французького філософа і психолога ХІХ століття Жана-Марі Ґюйо, що помер від сухот у тридцять три роки. Автор, ніби передчуваючи свою ранню смерть, із юних літ працював над цим твором. Десяток томів, тисячі сторінок, присвячених вивченню проблеми пам’яті.

Ось що писав Ґюйо:

«Розкопуючи міста, засипані попелом Везувію, науковці знаходять під ними, в глибині, сліди інших, раніших поселень, теж зруйнованих, поселень, що зникли з лиця землі. Приблизно те саме відбувається і з нашим мозком. Життя в теперішності запорошує, не стираючи, минуле життя, що служить йому опорою і прихованою підвалиною. Поринаючи в себе, ми враз губимося поміж цими уламками…»

Януш підвівся і подався назад до готелю. Настала пора поринути в катакомби власної свідомості. Узятися до археологічних розкопів. Відшукати в глибинах своєї пам’яті мертві міста.

Рішення прийшло до Анаїс Шатле о 5.20 ранку. Підтвердження тому здогадові здобула вона о пів на шосту. А о 5.35 вона вже дзвонила Жану-Люку Кроньє. Поліцай не спав — складав план розшукових