Читати книгу - "Бігуни"

Бувало, що він засинав, перш ніж вона встигала його роздягти й приготувати постіль. Тоді мусила обережно зняти з нього піджак і черевики, а потім довести його, сонного, до ліжка.

Щоранку виникала одна й та сама проблема — черевики. Професор страждав від набридливої болячки — йому вростали нігті. Пальці запалювалися, напухали, нігті задиралися, продірявлюючи шкарпетки, і болісно терлися об носаки взуття. Було б невиправданою жорстокістю ув’язнювати ці болісні стопи в глухих чорних черевиках. Тому на щодень професор носив сандалі, а закрите взуття вони замовляли в єдиного шевця, який ще залишився в їхній околиці, і він за шалені гроші шив професорові гарні м’які черевики, вільні, з високими носаками.

Надвечір — мабуть, через сонце, — у професора піднялася температура, тож Карен вирішила не спускатися на вечерю до ресторану, а замовила їжу до каюти.

Вранці, коли корабель допливав до Делоса, вони, почистивши зуби й не без зусиль поголившись, вийшли разом на палубу з рештками печива, що залишилося від учорашнього підвечірку. Кришили його й кидали в море. Було дуже рано, всі ще, мабуть, спали. Сонце вже втратило свою червінь, яскравішало, щомиті набирало сили. Вода стала золотою, як мед, густою, хвилі вгамувалися, велетенська сонячна праска вирівнювала море, не залишаючи на ньому навіть найменшої брижі. Професор обійняв Карен, і то був, вочевидь, єдиний жест, доречний перед лицем такого очевидного осяяння.

Глянути ще раз на все, що довкола, як на картинку, де під мільйоном подробиць дрімає захована в хаосі форма. Це досить побачити раз, аби ніколи не забути.

Я не оповідатиму про кожен день цього круїзу, не переказуватиму змісту кожної лекції, — сподіваюся, Карен колись усе це напише і видасть. Корабель пливе, на палубі щовечора відбуваються танці, пасажири з келихами в руці, спершись на поруччя, провадять ліниві розмови. Інші дивляться на нічне море, на холодну склянисту темряву, яку подеколи осяюють вогні великих суден із тисячами пасажирів на борту, — ці лайнери швартуються щодня в іншому порту.

Згадаю лише про одну лекцію — мою улюблену. Її вигадала Карен. Це вона підкинула ідею розповісти про тих богів, які не ввійшли до відомих і популярних книг, про тих, кого обійшов мовчанням Гомер і випустив з уваги Овідій, тих, хто не надто запам’ятався витівками й любовними інтригами; про богів не дуже страшних і не надто хитрих, малопомітних, знаних лише з черепків, принагідних згадок, із реєстрів спалених бібліотек. Зате ці боги зберегли те, що назавжди втратили їхні добре знані суперники, — божисту мінливість і леткість, плинність форм, туманну генеалогію. Вони виходять із тіні й аморфності, щоби знову запасти в сутінь. Як отой Кайрос, що діє лише на перетині лінійного людського часу й циклічного часу богів. А ще на перетині місця й часу, в межах короткої миті, яка відкривається лише для того, щоби вмістити єдину і неповторну можливість. Це точка, в якій пряма, що біжить із нізвідки в нікуди, на мить торкається кола.

Він увійшов, тупцюючи й сапаючи, але зухвало й енергійно. Став за своєю кафедрою, звичайним ресторанним столиком, і вийняв з-під пахви згорток. Вона впізнала його метод. Згорток був рушником, просто з ванної в їхній каюті. Професор знав, що тільки-но він почне його розгортати, в залі западе тиша, а голови слухачів у задніх рядах потягнуться вперед. Люди — це діти. Під рушником ще був червоний шалик, а в самій глибині поблискувало щось біле, шматок мармуру, ніби якийсь уламок скелі. Напруга в залі сягла апогею, а він, розуміючи, яке викликав зацікавлення, насолоджувався ним, криво посміхаючись під носом і розтягуючи кожен жест, ніби перед кінокамерою. Потім підняв той уламок світлої кам’яної плити майже до рівня очей, витягнув руку і, пародіюючи Гамлета, почав:

Хто цей скульптор і звідки?

Із Сикіону.

Ім’я його?

Лісіп.

А ти ж хто?

Кайрос, що над усім владарює.

Чого ж ти ступаєш на кінчиках пальців?

Я весь час у бігах.

А навіщо крильця при стопах твоїх?

Бо лину з вітром.

Чого ж у правиці тримаєш бритву?

То знак для людей, що я гостріший за будь-яке лезо.

А волосся — чого спадає тобі на обличчя?

Щоби зміг упіймати мене той, хто виходить назустріч.

Але, о Зевсе, чому потилиця твоя лиса?

Щоби той, що повз нього пробіг я на своїх крилатих стопах, не зміг ухопити мене зі спини, хоч як би того хотів.

Чого ж тебе вирізьбив майстер?

Задля тебе, чужинцю, щоб стояв я при вході й був тобі за науку.

Він почав цією прегарною епіграмою Посейдіпа — чудовим текстом для епітафії. Професор підійшов до перших рядів і подав доказ існування бога до рук публіки. Дівчина — ота дещо зверхня, з повними вустами, — взяла барельєф аж надто обережно, ледь висунувши язик від хвилювання. Передала його далі; професор почекав мовчки, доки маленький бог подолає половину шляху, а потім із кам’яним виразом обличчя сказав:

— Не хвилюйтеся, це гіпсовий зліпок із музейної крамниці. П’ятнадцять євро.

Карен почула смішки, рух тіл, грюкіт якогось стільця — очевидний знак, що напруга минула. Він добре почав. Здається, у нього сьогодні був гарний день.

Вона тихо вийшла на палубу й запалила цигарку, дивлячись на острів Родос, який був дедалі ближче, на великі пороми, на ще доволі порожні о цій порі року пляжі, на місто, яке, ніби комашина колонія, спиналося стрімким схилом до яскравого сонця. Вона стояла там, огорнута спокоєм, який зійшов на неї раптово і невідомо звідки.

Карен бачила береги острова, гроти, заглибини. Кружґанки й нефи, видовбані водою в скелях, нагадували чудернацькі храми. Щось старанно будувало їх упродовж мільйонів років, та сама сила, яка оце гнала й розхитувала їхній невеликий корабель. Щільна прозора сила, яка навіть на суходолі мала свої майстерні.

Ось вони, взірці кафедр, струнких веж і катакомб, — гадала собі Карен. Ці рівненькі шари берегових скель, досконало круглі камені, обточувані впродовж століть, ці піщинки, овали печер. Гранітні прожилки в пісковику, їхній несиметричний захопливий візерунок, геометрично правильна лінія берега, відтінки піску на пляжах. Монументальні споруди і дрібна біжутерія. Чим же серед цього всього є крихітні вервечки будинків і людські крамнички, де пихато продають старі ідеї, спрощені й мініатюрні?

Їй згадався водяний грот, який вони бачили десь на Адріатиці. Грот Посейдона, до якого раз на день крізь отвір у склепінні потрапляло сонячне проміння.