Читати книгу - "Бігуни"

переодягалися до вечері, Карен притулила його до себе. Його волосся ледь пахло шампунем з рум’янку. Вони готові до виходу: він — у легкій темній маринарці й з улюбленою старомодною хустинкою на шиї, вона — в зеленій шовковій сукенці. Дорогою до дверей вони зупинилися посеред каюти, повернувшись обличчям до вікон. Карен подала чоловікові його келих із вином, він відпив ковток і прошепотів кілька слів, далі занурив кінчики пальців у напій і побризкав ним по каюті, обережно, щоб не заляпати пухнастий кавовий килим. Краплі всочилися в темну оббивку фотеля, зникли поміж меблями — від них не буде й сліду. Карен зробила те саме.

Під час вечері за їхній столик, який вони ділили з капітаном, підсів той золотоволосий чоловік, — Карен помітила, що професора це не надто втішило. Але той виявився тактовним і приязним. Представився програмістом, сказав, що працює з комп’ютерами під самим полярним колом, у Берґені. Був норвежцем. У м’якому світлі ламп його шкіра, очі й тонка металева оправа окулярів здавалися зробленими з чистого золота. Біла лляна сорочка здавалася зайвою, прикриваючи його золотий торс.

Чоловікові йшлося про одне слово, яке професор ужив під час лекції, зрештою, детально його розтлумачивши.

— Контуїція, — відповів професор, старанно приховуючи роздратування, — це, як я казав, такий різновид бачення, який спонтанно виявляє присутність якоїсь вищої, надлюдської сили, якоїсь єдності, що вивищується над різноманіттям. Завтра я розвину цю тему, — додав професор із повним ротом.

— Так, — безпорадно сказав норвежець, — але що б це могло значити?

Запала мовчанка. Професор замислився, мабуть, гортаючи архіви своєї бездонної пам’яті, аж нарешті, допомагаючи собі рукою, яка описувала невеликі кола в повітрі, продекламував:

— Мусиш те все відкинути пріч, не дивитись, заплющити очі й немовби перемінити зір, пробудити інший, що ним володіє кожен, але мало хто послуговується.

Він так запишався собою, аж почервонів.

— Це Плотин.

Капітан зі знанням справи покивав головою, а потім підняв тост — адже то був їхній п’ятий спільний круїз:

— За маленьку круглу дату.

Дивно, але Карен у ту мить спало на думку, що той круїз — останній.

— За те, щоб ми зустрілися тут через рік, — уголос сказала вона.

Професор, пожвавившись, розповідав капітанові та руданеві, який назвався Оле, про свою наступну ідею.

— Подорож слідами Одіссея, — він витримав паузу, щоб співрозмовники встигли начудуватися його ідеєю. — Звісно, приблизна. Варто б подумати, як це можна зорганізувати.

Він глянув на Карен, а та кинула:

— В Одіссея це забрало двадцять років.

— Ну то й що? — весело запитав професор. — У наші часи це можна зробити за два тижні.

В ту мить вона мимоволі перезирнулася з рудоволосим Оле.

Тієї ж або наступної ночі вона пережила оргазм, сама, уві сні. Він якось був пов’язаний з руданем Оле, але це було непевно, вона мало що пам’ятала з того, що діялося там, у сні. Вона просто просочилася в золотого чоловіка. Прокинулася, відчуваючи виразні судоми внизу живота, здивована, збентежена і, нарешті, засоромлена. Мимоволі почала їх рахувати і впіймала останні чотири.

Наступного дня, коли вони пливли вздовж берега, Карен чесно зізналася собі, що в багатьох місцях уже не залишилося нічого цікавого.

Дорога до Елефсиса — асфальтована траса, по якій мчать авта; тридцять кілометрів потворності й нудьги, висушені сонцем узбіччя, бетонні будинки, реклами, паркінґи й земля, на якій невигідно будь-що вирощувати. Комори, вантажні рампи, величезний брудний порт, теплоцентраль.

Коли вони вийшли на берег, професор повів за собою цілий гурт до руїн храму Деметри. Доволі сумне видовище. Пасажири не приховували розчарування, тож він запропонував їм уявити, ніби час повернув навспак.

— Ця дорога з Афін була тоді вузька й лише подекуди брукована. Ось, гляньте: нею суне в бік Елефсиса ціла хмара людей, вони йдуть, збиваючи пилюку, — пострах для найбільших державців світу. Цей щільний натовп гукає сотнями горлянок.

Професор зупинився, певніше став, сперся на ціпок і сказав:

— Це могло звучати приблизно так, — він змовк на коротку мить, щоб набрати повітря, а потім закричав, так гучно, як лише дозволяло його старече горло. Професорів голос залунав несподівано дзвінко й чисто. Оклик покотився в гарячому повітрі: здивовано підняли голови поодинокі туристи, які вешталися туди-сюди поміж камінням, озирнувся продавець морозива, озирнулися робітники, які розставляли турнікети, бо якраз починався сезон, озирнулася дитина, яка тицяла патичком у переляканого жука, озирнулися два осли, що паслися аж на протилежному схилі пагорба.

— Яхос, Яхос, — гукав професор, заплющивши очі.

Він уже замовк, а його оклик усе ще висів у повітрі, — здавалося, все затамувало подих на півхвилини, на кільканадцять дивних секунд. Ошелешені ексцентричним професоровим учинком, мандрівці не зважувалися навіть глянути одне на одного, а Карен почервоніла так, ніби то вона щойно кричала. Охоплена соромом, вона відійшла набік, щоб трохи охолонути.

Але старенький зовсім не бентежився.

— ...хтозна, — чула вона його голос, — чи не можливо на мить зазирнути в минуле, ніби до якогось паноптикуму? Чи не можливо, любі друзі, трактувати минуле так, ніби воно досі існує, лише в якомусь іншому вимірі? Може, достатньо змінити своє бачення, глянути на все якось скоса? Бо ж якщо майбутнє й минуле — нескінченні, нема насправді ніякого «колись». Часи й епохи висять у просторі, наче простирадла, наче екрани, на які проектується якась мить; світ складається з таких нерухомих митей, величезних знімків, а ми перестрибуємо з одного в інший.

Він змовк на хвилинку, щоб передихнути — вони йшли ледь під гору; небавом Карен почула, як він витискає слова з-поміж хекання й сапання:

— Насправді ніякого руху немає. Як та черепаха з парадоксу Зенона, ми нікуди не рухаємося, мандруємо лише до осереддя миті, і немає ніякої межі, ніякої мети. Те саме можна б сказати про простір: якщо всі ми однаково віддалені від нескінченності, немає також ніякого «десь», ніхто не перебуває в конкретному часі та місці.

Увечері Карен подумки підбила баланс втрат цієї прогулянки: обпечені сонцем ніс і чоло, натерта до крові нога. Під ремінець сандалі потрапив гострий камінець, а він його не відчув. Це, безумовно, симптом прогресуючого атеросклерозу, на який професор слабує вже багато років.

Вона аж надто добре знала це тіло — кволе й дрібне, з сухою, всіяною коричнюватими плямами шкірою. Залишки сивого волосся на грудях, тонка шия, на якій ледве тримається тремтяча голова, ламкі кості під тонкою поволокою