Читати книгу - "Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем"

Кожний рік відрізнявся кольором чорнила: 1956-го вона писала зеленим, 1957-го — червоним, наступного року — фіолетовим, а тепер, у 1959-му, спинила вибір на спокійному синьому. А от спинитися на якомусь певному почерку все не могла: то робила нахил праворуч, то ліворуч; то виводила круглі літери, то загострені; то писала розгонисто, то густо-густо. Наче запитувала: „Котра ж тут справжня Ненсі? Оця? Чи, може, ота? Де тут я?“ (Одного разу місіс Ріггз, учителька англійської мови, повернула їй перевірений твір з таким письмовим зауваженням: „Добре. Але чому різними почерками?“ Ненсі пояснила: „Бо я ще не досить доросла, щоб мати сталий характер і сталий почерк“). І все ж за останні місяці вона досягла помітного поступу, і запис того вечора був зроблений майже дорослою рукою: „Приходила Джоліна К., і я навчила її пекти пиріг з вишнями. Репетирувала з Роксі. Увечері був Боббі, дивилися телевізор. Поїхав об одинадцятій“.

— Так... так... оце вже воно — осьде школа, тепер гараж, а тепер повертаємо на південь...

Дікове бурмотіння видавалося Перрі тріумфальним заклинанням якогось африканського чаклуна.

Вони звернули з шосе, на повній швидкості проїхали через безлюдне містечко й перетнули залізницю.

— Так... банк, ось він, банк... Тепер повертаємо праворуч... Онде — бачиш дерева? Оце вже воно, атож, воно...

Фари висвітлили алею китайських в’язів, по якій котилися гнані вітром клубки перекотиполя. Дік вимкнув фари, загальмував і поволі спинився, дожидаючи, поки очі звикнуть до блідого місячного світла. Та ось машина знову рушила з місця й обережно, наче скрадаючись, поповзла вперед.

Голкомб лежить за дванадцять миль на схід від кордону часового пояса, що проходить по горах, і ця обставина спричиняє деякі нарікання тамтешніх жителів. Справді-бо, о сьомій годині ранку, а взимку о восьмій і навіть пізніше, небо все ще темне, і за ясної погоди на ньому сяють зорі. Так було й тієї неділі, коли двоє синів Віка Ерсіка прийшли на ферму робити свою вранішню роботу. Але на дев’яту, коли вони все поробили (не помітивши при цьому нічого недоброго), зійшло сонце й провістило новий день удатного мисливського сезону.

Залишивши ферму й підтюпцем простуючи під’їзною алеєю, хлопці привітно помахали руками зустрічній машині, і дівчина, що сиділа в ній, помахала їм у відповідь. То була однокласниця Ненсі Клаттер, і її також звали Ненсі — Ненсі Юелт. Вона була єдина дочка містера Кларенса Юелта, літнього фермера-буряковода, що сидів за кермом. Ні сам містер Юелт, ні його дружина до церкви не ходили, але кожної неділі він завозив дочку на ферму „Долина“, і вона разом з Клаттерами їхала на ранкове богослужіння до методистської церкви в Гарден-Сіті. В такий спосіб, як казав містер Юелт, він „заощаджував дві ходки“. Як звичайно, він став дожидати, поки дочка зайде в будинок. Ненсі, зі смаком одягнена, статурна, мов кінозірка, продріботіла дорісшою до парадних дверей і натиснула кнопку дзвінка. В будинку було четверо дверей, і, марно подзвонивши й постукавши в ці, вона рушила до других, що вели в кабінет містера Клаттера. Вони були прочинені, і дівчина прочинила їх ще трохи, аби упевнитись, що в напівтемному, кабінеті нікого немає. Та, подумавши, що Клаттерам навряд чи сподобається, коли вона „отак сама всунеться в дім“, вона знову подзвонила й постукала, а тоді подалася навколо будинку до задніх дверей. Там-таки був гараж, і вона завважила, що обидві машини господарів — два „шевроле“ — стоять на місці. Це означало, що Клаттери напевне вдома. Та, не дочекавшись відповіді ні біля задніх, ні біля кухонних дверей, вона зрештою повернулася до батька.

— Мабуть, ще сплять,— сказав він.

— Та ні, не може бути! Щоб містер Клаттер не поїхав до церкви? Щоб він проспав?

— Ну що ж, сідай. Під’їдемо до вчительського будинку. Сьюзен повинна знати, в чому річ.

Учительський будинок, що стоїть напроти модерної школи, являє собою споруду древню, похмуру й жалюгідну. Його двадцять з чимось кімнат поділено на дешеві квартири для тих викладачів, що не можуть знайти або оплатити іншого помешкання. І все ж Сьюзен Кідвелл та її мати якось ухитрилися підсолодити собі пілюлю й надати затишного вигляду своїй квартирці на першому поверсі. У невеличкій вітальні, крім звичайних меблів для сидіння, не знати як уміщувалися фісгармонія, піаніно, квітник у вазонах, а до того ж непосидючий крихітний собачка й величезний сонний кіт.

Того недільного ранку Сьюзен стояла біля вікна згаданої вітальні, видивляючись на вулицю. Сьюзен — височенька на зріст, трохи млява дівчина з видовженим блідим обличчям і дуже гарними сіро-голубими очима; та найдужче вражають її руки: гнучкі, нервові, з довгими пальцями, вони напрочуд елегантні. Вона вже спорядилася до церкви й тепер виглядала Клаттерів, що от-от мали над’їхати своїм „шевроле“: так само, як і Ненсі Юелт, Сьюзен завжди їздила на недільні богослужіння разом з їхньою сім’єю. Та натомість з’явилися Юелти й розказали свою дивну історію.

Але і Сьюзен не знала, в чому річ. Не знала цього і її мати.

— Якби в них щось змінилося,— сказала вона,— то я певна, що вони подзвонили б нам. А чому б тобі, Сьюзен, самій не подзвонити до них? Мабуть, вони все-таки заспали.

„Так я й зробила,— розповідала Сьюзен, складаючи згодом свідчення.— Набрала номер і чекала, поки дзвонив телефон... тобто мені здавалося що він дзвонить... хвилину чи, може, більше. Ніхто не відповів, і містер Юелт запропонував знову поїхати туди й спробувати „розбуркати їх“. Та коли ми приїхали, я не схотіла йти... заходити в будинок. Мені стало лячно, я навіть не знаю чому, адже я й подумати не могла... хіба таке може спасти на думку... Сонце світило так весело, довкола було так ясно й тихо. А потім я побачила, що всі машини стоять у гаражі, навіть Кеньйонова „гроза койотів“. Містер Юелт був у робочому одязі, в заляпаних грязюкою чоботах, і йому не хотілося заходити до Клаттерів у такому вигляді. Тим більше, що він ніколи у них не був... тобто в самому будинку. Нарешті Пенсі сказала, що піде зі мною. Ми рушили до кухонних дверей. Вони, звісно, не були замкнені. Двері в будинку замикала