read-books.club » Сучасна проза » Морфій 📚 - Українською

Читати книгу - "Морфій"

329
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Морфій" автора Щепан Твардох. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 84 85 86 ... 147
Перейти на сторінку:
зайнявся опіками третього ступеня на його животі та в паху, що суперечило основним засадам, бо лице гоїться добре, а от пах та околиці гояться вельми погано, а тому передовсім слід було подбати саме про них. Проте Цвайґ не був хорошим лікарем. Він був кепським лікарем. Він крок за кроком прибирав обгорілу тканину і з допомогою понурого санітара оглядав та очищав решту опіків. Він не замислювався про те, якою великою втратою буде для Штрахвіца втрата члена, бо якби про щось таке замислювався, то навіть горілка не врятувала б його від божевілля. На три секунди замислився, чи не зможе врятувати пеніс, так само як робив би з будь-якою іншою істотною частиною тіла, — і власне по трьох секундах вирішив, що не вийде, ампутував його біля самої основи, спідручно вивівши сечовий канал назовні, а вже через дві секунди навіть почував гордість за зручність та економність, із якою виконав цю не вельми легку операцію.

— Хуя було б і шкода, але каліці з такою мордою навіть жидівська курва за гроші не дасть, — весело пожартував санітар, котрий був із Познані, ненавидів німців і радів, коли їм чинилася якась кривда, бо й сам немало від німців натерпівся. Проте капітан-медик не знав польської, тому санітару самому доводилося тішитися своїм жартом, проте тішився він не дуже довго, бо за дві години його з автоматичного карабіна застрелили англійці, але принаймні він помер сміючись. Цвайґ охоче посміявся б із жарту санітара, бо, хоча сам і був жидом, жидівських шлюх не цінував, бо ті часто бували губаті; найбільше любив покірніших слов’янок. У тридцятих він виїхав до Нью-Йорка і там забагатів, запив і одружився з непримітною українкою, виплодив малого непримітного жидо-українця, а тоді помер, бо дружина, не здатна більше терпіти побої, отруїла його миш’яком. Але що спільного з тобою має та історія, Костоньку, якщо не враховувати той член, яким тебе зачали за дев’ять років до того і який, уже обвуглений, відрізали твоєму батькові?

Нічого. Ніколи потім твоя доля не перетиналася ні з ким, хто мав би будь-що спільне з капітаном Цвайґом, ані з його українською дружиною, ані з жидо-українським сином, ані з санітаром із Познані, що його прізвище я не бажаю розголошувати. Отож, нічого, крім ампутації прутня ротмістра Бальдура Штрахвіца. І все: бо всі вони і ти сам і твій батько і всі люди і всі ваші життя і життя ваших предків і мавполюдей і ваших нащадків, усі вкладаються в мозаїку з дрібнесеньких кольорових камінців і ніхто, навіть я, не стоїть від тієї мозаїки достатньо далеко, щоби поглядом осягнути її всю, аби так зрозуміти її ритм, лад і красу, які вона породжує. Ніхто або майже ніхто.

Бо якийсь порядок, ритм і породжена ними краса, безсумнівно, входять до тієї остаточної, великої справи мистецтва.

Обвуглений пеніс, котрий поєднує тебе, мій камінчику, з отими камінчиками, спочив у відрі разом із різними частинами різних людей, живих і мертвих: там були руки двох сержантів, котрі так і померли під ножем, але принаймні померли вже безрукими, була нога капітана піхоти, нижня щелепа солдата Мазура, пальці дурного ганноверця, котрий грався гранатою, і йому довелося відтяти пальці, було кілька стіп, зокрема дві ще взуті, а на вершечку цього був член Бальдура фон Штрахвіца, котрий не знав жодної жінки, окрім твоєї матері. Упродовж цілої війни він жодного разу не зайшов до борделю, жодного разу не взяв собі жодної коханки, гамуючи фізичне бажання самостійно, у фронтових приміщеннях, зберігаючи, наскільки йому вдавалося, своє тіло для Катеріни, його Катеріни, для жінки, у якій він зникав, у котрій розчинявся, у котрій жив, для жінки, поза котрою його не існувало.

Бальдур іще кілька днів не відчував нічого, бо стільки часу минуло, перш ніж він опритомнів. Потім іще два тижні він завивав від болю, коли тільки не був у морфієвому дурмані й не усвідомлював, що вже не має пеніса.

Потім усвідомив і довго не знав, що про те думати, лежав у шпиталі та думав про самогубство, і німці програвали війну, і програли, і кайзер зрікся престолу, чим Бальдур перейнявся куди сильніше, ніж утратою члена, тільки що в листі додому він не осмілився про те написати, а потім повернувся додому і все гадав, що йому на те скаже його Катеріна.

Тому коли вона сіла біля його ліжка, він допоміг їй розстебнути ґудзики вікторіанської сукні, а вона сягнула рукою його паху і знайшла там бойову рану.

Коли зрозуміла, що він більше не оволодіє нею, він перестав бути для неї чоловіком. А коли він перестав бути для неї чоловіком, вона збагнула, що німці програли війну, що Бальдур програв війну і програв життя, євнух-каліка, так вона про нього думала, хоча власне мошонка з яєчками уникнула долі члена і не потрапила до глибокої ями з вапном і кавалками інших вояків і вже починала просочувати до ослабленого кровотоку Бальдура страшні речовини, котрі нагадували йому, болісно нагадували, що колись він був чоловіком. Він мав фантомні ерекції.

Але й вони її переконати не могли: якщо він не міг її впорати, якщо не міг у неї ввійти і над нею запанувати, то вже не був чоловіком. Не мав для неї сенсу; був більш ніж мертвим, бо мертвому вона могла бодай пошанувати пам’ять, а він був переможений і зламаний. Тож вона просто встала від ліжка свого колишнього чоловіка, запнула сукню, дуже старанно і без ненависті сказала, що він може тут іще на трохи зостатись, але коли вичухається, то має їхати, а звідтоді жодного разу на нього не глянула, жодного слова не промовила, крім нечемних слів прощання, сказаних по двох тижнях, коли він уже прощався з Костиком. Бо нащо розмовляти з трупом? Далі Бальдуром, аж поки він трохи зміцнів, займалася служниця, а Костик не мав доступу до його спальні.

А зараз ти стоїш перед нею, Костику, а вона б’є крилами. Вузький твердий язик поміж гострими половинками дзьоба.

— Дам тобі жандармів, — сичить.

Золоті кігті чіпляються за чорний бакеліт, скрегочуть по слухавці. І все, що мала висичати, висичала моя матінка, моє прокляття, з неї я народився і через неї помру.

— Зараз вийди, — каже. — Почекай зовні, поки прийдуть.

Виходжу, виходжу, добрий Боже, чорні боги регочуть із мене, коли я стаю перед новим, модерновим фасадом брюґлівського палацу. На дитинці палацу зразу після капітуляції я бачив стада переможених цекаемів, і всі ті тлусті тілиська дивилися

1 ... 84 85 86 ... 147
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Морфій», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Морфій"