Читати книгу - "Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій"

8 травня за погодженням із німецьким командуванням дивізія почала відступ на захід, щоб здатися англо-американським військам. Вислані наперед парламентарі встановили контакт із 8-ю британською армією, що наступала на Австрію з Італії. Окрему делегацію відправили до В. Андерса — командира 2-го польського корпусу 8-ї армії. У листі до польського генерала було наголошено, що багато українських вояків та офіцерів мали перед війною польське громадянство й захищали Польщу у Вересневій кампанії 1939 р. Розрахунок виявився правильним: В. Андерс понад усе прагнув збільшити чисельність своїх військ і активно зараховував до корпусу лояльних військовополонених. Для багатьох це виявилося порятунком від насильницької видачі радянським органам безпеки.

Несподіваний наступ танкового підрозділу Червоної армії з району австрійських міст Брук і Леобан назустріч югославським військам, які просувалися з Клагенфурта, розділив 1 УД УНА на дві частини. Перша разом із П. Шандруком і командуванням відступила в напрямку міста Тамсвег, де була інтернована американськими військами, а друга, чисельно більша, на чолі з М. Кратом здалася британцям у місті Філлах. Відступаючи, частини дивізії проходили територією, яку контролювали югославські партизани. На думку американського дослідника Дж. Армстронга, ця обставина могла посприяти кращому ставленню британців до УНА. Справа в тому, що командування 8-ї армії не змогло домовитися з Й. Броз Тіто про демаркаційну лінію в Італії та Австрії. Комуністичні югославські війська не збиралися зупинятися й наступали, загрожуючи збройним зіткненням із британцями. У цій ситуації українська дивізія, можливо, відіграла роль тимчасового буфера, чим зробила послугу британському командуванню.

Після капітуляції вояків 1 УД УНА інтернували в таборах для військовополонених в Австрії, Північній Італії й частково в Південній Баварії. Найважливішим питанням було, чи збираються англо-американські союзники видати українців Й. Сталіну, як це вже вчинили з керівництвом КВНР та козаками[47]. Уся українська громада — від американської діаспори до ієрархів Ватикану — розгорнула активну роботу, щоб не допустити видачі дивізії та інших формувань УНА. До різних інстанцій союзників надійшли десятки меморандумів із поясненням характеру Української національної армії та протестами проти примусової репатріації до СРСР. З відповідними заявами зверталися П. Шандрук, представники УГВР, кола ДЦ УНР і гетьманського руху. Зрештою вояків 1 УД УНА не видали радянським репатріаційним місіям. Певну роль відіграло також польське громадянство вояків-галичан перед 1939 р. Менше пощастило деяким підрозділам УВВ, до бійців яких були застосовані угоди Ялтинської конференції.

Протягом 1945 р. із європейських країн до СРСР було репатрійовано близько 2 000 000 осіб. Вони проходили через фільтраційні табори; багатьох заарештували, чимало виданих були розстріляні на місці або вчинили самогубство. Заарештовані (а часом і викрадені спеціальними оперативними групами) емігранти потрапили до радянських в’язниць і ГУЛАГу. Інша доля чекала на тих, кому вдалося залишитися в Європі. Табори полонених українських вояків розташовувалися поруч із численними таборами цивільних українських біженців, які категорично відмовилися повертатися й дістали статус переміщених осіб, або Ді-Пі (від англ. displaced persons — DP). Табори Ді-Пі перебували під опікою Адміністрації ООН з допомоги та відновлення, а також благодійних установ української діаспори. У повоєнній Європі українські біженці утворювали цілі колонії, що жили власним громадським, культурним і політичним життям. У них перебувало понад 200 000 осіб. Протягом другої половини 1940-х рр. табори полонених та переміщених осіб були поступово розформовані, а їхні жителі поповнили українську діаспору на Заході.

Створення OOH і «вихід» УРСР на міжнародну арену

У відносинах із західними союзниками з антигітлерівської коаліції Й. Сталін неодноразово використовував українське питання для досягнення геополітичних цілей. Під час дискусій із приводу західного кордону СРСР (цього разу вже не з німцями, а із західними союзниками та польським еміграційним урядом) Москва обстоювала своє право на територіальні здобутки 1939 р., посилаючись на волю українського народу, який зазнав великих втрат у війні, а також на британську «лінію Керзона» 1920 р. Тодішній керманич Радянської України М. Хрущов пішов іще далі й на 6-й сесії Верховної Ради УРСР у Києві в березні 1944 р. заявив, що український народ буде домагатися включення до Радянської України «одвічних земель, якими є Холмщина, Грубешів, Замостя, Томашів, Ярослав». 20 липня того ж року М. Хрущов звернувся до Й. Сталіна з проектом створення Холмської області УРСР, однак вождь обрав «компромісне» розв’язання питання польського кордону.

Розвиток подій на фронтах у 1944—1945 рр. засвідчив, що ніхто із західних союзників СРСР не мав важелів впливу на ухвалення Кремлем рішень щодо своїх кордонів, а сталінська риторика про «національне самовизначення» тільки пом’якшувала грубу констатацію права переможця. Аналогічним чином восени 1944 р. Москва ухвалила рішення про приєднати до УРСР Закарпаття. Чехословацькому уряду не залишалося нічого іншого, як формалізувати передачу своєї території угодою 29 червня 1945 р.

На початку 1944 р. Й. Сталін вирішив формально підвищити статус союзних республік. За результатом ухвал X сесії Верховної Ради СРСР 1 лютого було внесено зміни до Конституції СРСР, які передбачали перетворення наркоматів оборони й закордонних справ із загальносоюзних на союзно-республіканські. Окремі республіки дістали право створювати власні оборонні та зовнішньополітичні відомства. Було відзначено, що це сприятиме посиленню оборонної могутності СРСР, розширенню міжнародних зв’язків та зміцненню співпраці Радянського Союзу з іншими державами. Напевно, невипадково рішення про підвищення політичної суб’єктності 16-ти союзних республік[48] було прийняте після ухвал Тегеранської конференції в листопаді-грудні 1943 р. про створення в майбутньому Організації Об’єднаних Націй. Кремлівське керівництво вирішило використати національне питання для здобуття додаткових мандатів у головній міжнародній асамблеї.

5 лютого 1944 р. народним комісаром закордонних справ УРСР призначили письменника й драматурга О. Корнійчука[49], а 11 березня того ж року посаду наркома оборони Радянської України обійняв генерал-лейтенант В. Герасименко[50]. Він був одним із нечисленних радянських генералів-українців, які не соромилися свого походження й розмовляли рідною мовою.

Якщо військовому відомству від початку було відведено суто декоративну роль, то зовнішньополітичне мало виконувати важливу для Москви функцію. Не дивно, що вже в липні 1944 р. замість показного українця О. Корнійчука наркомом призначили досвідченого діяча Комінтерну Д. Мануїльського. За свідченням американського дипломата Е. Стеттініуса, під час Ялтинської конференції в лютому 1945 р. Й. Сталін жалівся Ф. Рузвельту, що вважає становище в Україні складним і непевним. Радянський вождь переконував, що надання УРСР права голосу в ООН — це питання збереження єдності Радянського Союзу. Урешті-решт західні союзники відкинули пропозицію надати місця в організації всім 16-ти республікам, але погодилися зробити виняток для України й Білорусі. УРСР разом з іншими 50 країнами стала