Читати книгу - "Розгін, Крістофер Джон Сенс"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Тоді мені, можливо, доведеться зректися тебе, — тихо відповів я. — Клянуся Богом, я не хотів би, та не можу просити лорда Кромвеля прийняти назад чоловіка, одруженого зі служницею. Це було б неможливо.
Він не відповів. У глибині душі я знав: якщо дійде до найгіршого, навіть після того, що він сказав, то візьму його писарем; знайду йому з Еліс кімнату в Лондоні. Але я не хотів полегшувати йому життя. І глянув на нього так само холодно, як і він.
— Спакуй мені торбу, — коротко наказав я. — І сідлай Канцлера. Думаю, дорога доволі чиста, щоб добратися верхи до міста. Зараз я зустрінуся з пріором, а тоді поїду до Лондона.
Я пішов геть. Я був би не проти взятися за пріора Мортимуса в присутності Марка, однак після того, що сталося, нам було краще розійтися.
Старійшини все ще перебували в кабінеті Ґабріеля, такими пригніченими я їх раніше не бачив. Мене вразило, які вони відірвані один від одного: абат у своїй дедалі вразливішій пихатості, самотній аскет Ґай, пріор і скарбник, які керували монастирем, а проте, як я знову відчув, не друзі. Оце й усе духовне братство.
— Хочу вам сказати, браття, що від’їжджаю до Лондона. Мені потрібно доповісти про справи лорду Кромвелю. А повернуся приблизно за п’ять днів, і до того часу Марк Поер буде моїм заступником.
— Як ви зможете дістатися туди і назад за п’ять днів? — запитав пріор Мортимус. — Кажуть, ці сніги сягають аж до Брістоля.
— Я попливу човном.
— Що ви обговорюватимете з лордом Кромвелем? — нервово спитав абат Фабіан.
— Приватні справи. Також варто повідомити, як помер брат Ґабріель. І я вирішив, що тіло Орфан Стоунґарден слід передати добродійці Стамп для поховання. Будь ласка, подбайте про це.
— Але тоді місто дізнається, що вона тут померла. — Абат насупився, наче силився щось розгадати.
— Так. Зараз стан справ погіршився, щоб тримати їх у таємниці.
Він підняв голову і глянув на мене з відтінком набутої роками гордовитості.
— Я протестую, комісаре Шардлейку. Звичайно, таке питання, яке стосується усієї братії, слід було обговорити спочатку зі мною як абатом.
— Ті дні минули, мілорде, — коротко сказав я. — Тепер ви всі можете йти, крім пріора Мортимуса.
Усі вийшли, по дорозі абат кинув на мене порожній, спантеличений погляд. Я склав руки на грудях і повернувся лицем до пріора. Сам не знаю звідки зібрав рештки душевної енергії.
— Я довго розмірковував, брате, хто міг би знати, що я прийду до церкви. Ви були там, біля ставка, коли я сказав своєму помічнику.
Він здивовано засміявся.
— Я вже пішов.
Я уважно роздивлявся його, але бачив лише сердите здивування.
— Так, уже пішли. Тоді той, хто штовхнув камінь, мене зовсім не підстерігав, а мав іншу мету. У кого могла бути причина підніматися туди?
— Ні в кого, доки не буде узгоджено робіт.
— Я хотів би, щоб ви провели мене до доріжки, аби ще раз глянути.
Я згадав про зниклу реліквію, золото, яке мало бути десь заховане, якщо я мав рацію щодо продажу землі. Чи могло це все бути десь там, нагорі, тому вбивця стояв на доріжці?
— Як бажаєте, комісаре.
Я підійшов до сходів і знову почав підніматися. Моє серце застугоніло, коли ми ступили на доріжку. Унизу служки все ще прибирали, витискаючи почервонілі швабри у відра з водою. Ось усе, що залишається від чоловіка. Мене раптово знудило, і я схопився за поручні.
— З вами все гаразд?
Пріор Мортимус стояв за кілька кроків осторонь. Мені раптом спало на думку, що якщо пріор вирішить схопити мене, то він сильніший, — слід було взяти із собою Марка. Я відмахнувся від нього.
— Так. Ідемо далі.
Я подивився на купку інструментів, де раніше були камінні блоки, робочий кошик, підвішений на мотузках.
— Скільки часу минуло, відколи тут виконувались якісь роботи?
— Мотузки і кошик підняли два місяці тому, щоб робітники змогли дістатися до статуї, яка була в дуже поганому стані, щоб зняти її та оглянути тріщину. Цей кошик, підвішений до стіни і вежі за допомогою рухомих мотузок, є геніальним пристосуванням; його придумав каменяр. Роботи тільки почалися, як брат Едвіг наказав їх припинити; він мав рацію, Ґабріелеві не слід було їх починати до затвердження програми. Потім він зволікав, щоб показати Ґабріелю, хто головний.
Я подивився на плетиво з мотузок.
— Небезпечне завдання.
Він знизав плечима.
— Риштування було б безпечніше, але ви можете собі уявити, що скарбник затверджує вартість?
— Вам не подобається брат Едвіг, — недбало зауважив я.
— Він, як товстий маленький тхір, вишукує пенні скрізь, де може.
— Часто він радиться з вами щодо фінансів монастиря?
Я уважно дивився на нього, проте він недбало знизав плечима.
— Він не радиться ні з ким, окрім превелебного абата, хоча марнує мій час і час інших монахів, вимагаючи звітуватися до останнього фартингу.
— Розумію. — Я відвернувся і глянув на дзвіницю. — Як дістатися до дзвонів?
— З першого поверху ведуть ще одні сходи. Я можу провести вас, якщо бажаєте. Сумніваюся, що тепер роботи продовжать. Ґабріель погубив цю справу, вбивши себе.
Я здивовано підвів брови.
— Пріоре Мортимусе, як так сталося, що вас зворушила смерть служниці, але ви не засмучуєтеся через смерть брата, з яким, мабуть, працювали багато років?
— Я вже говорив раніше, що обов’язки монаха в цьому житті явно відрізняються від обов’язків простої жінки. — Він кинув на мене холодний погляд. — Один із цих обов’язків — не бути збоченцем.
— Радий, що ви не суддя в короля, брате пріоре.
Він повів мене сходами до нефу і через інші двері, куди довгі гвинтові сходи вели на рівень даху. Це був важкий підйом, і я задихався, коли ми вийшли на вузький дерев’яний прохід, що вів до інших дверей. З незаскленого вікна відкривався запаморочливий краєвид на дільницю і поза її межі: білі поля і ліс з одного боку і сіре море — з іншого. Мабуть, це була найвища точка на багато миль. Морозний вітер жалібно скиглив, куйовдячи наше волосся.
— Сюди.
Пріор провів мене через двері в порожню кімнату з дерев’яною підлогою, де товсті мотузки дзвонів звисали донизу. Підвівши очі, я побачив угорі тьмяні обриси величезних дзвонів. У центрі кімнати, відділений огорожею, був великий круглий отвір. Я подивився через поручні й знову побачив церковну підлогу; ми були так високо, що люди внизу здавалися мурахами. Далі побачив кошик, який висів на двадцять футів нижче, а всередині нього, під великим накриттям, виднілися контури інструментів і відер. Мотузки
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Розгін, Крістофер Джон Сенс», після закриття браузера.