Читати книгу - "Королева Марго, Олександр Дюма"

— Я справді був дуже нездоровий, — відповів Генріх, — і вилікувало мене одно специфічне надіб’я, яке вживається у нас в горах і про яке я знаю від матері.

— Ага! То дасте й мені рецепт, — правда, Генріх? — сказала Катерина, усміхаючись на цей раз вже справді, але з іронією, якої не могла приховати. — Якась протиотрута, — промурмотіла вона. — Побачимо. Або — ні. Побачивши, що пані де Сов заслабла, він почав остерігатись. Справді, доводиться вірити, що рука божа охороняє цю людину.

Катерина нетерпляче чекала ночі. Пані де Сов не вийшла. За грою Катерина спиталася про неї, їй відповіли, що пані де Сов дедалі гірше.

Увесь вечір Катерина була неспокійна, і всі питали себе з тривогою, які думки могли бентежити це обличчя, таке нерухоме звичайно.

Усі пішли. Катерина лягла, роздягшись за допомогою своїх служниць. Потім, коли все в Луврі поснуло, вона встала, вдягла довге чорне домашнє вбрання, взяла лампу, вибрала з своїх ключів той, що відмикав двері до пані де Сов, і піднялась до помешкання своєї придворної дами.

Чи передбачав Генріх цей візит, чи був зайнятий у себе вдома, чи сховався десь? В кожному разі, молода жінка була сама.

Катерина обережно відчинила двері, перейшла передпокій, увійшла в салон, поставила лампу на стіл, бо коло хворої світився нічник, і, мов тінь, прослизнула в спальню.

Даріола, простягтись у великому фотелі, спала коло ліжка своєї господині.

Ліжко було закрите запоною.

Дихання молодої жінки було таке легке, що одну хвилину Катерина подумала, ніби вона не дихає більше.

Нарешті Катерина почула легеньке зітхання і з злісною радістю підняла запону, щоб упевнитися в діянні страшної отрути, заздалегідь здригаючись від сподіванки побачити синяву блідість або жерущий пурпур смертельної гарячки; але, замість цього, побачила, що молода жінка, ніжно прикривши довгими білявими повіками очі, напіввідкривши рожеві уста, сперши вогку щоку на граціозно зігнуту руку, тим часом як друга рука, свіжа й перлисто біла, лежала на кармазиновій шовковій тканині її укривала, — спить і посміхається: певне, якийсь чарівний сон викликав на устах її усмішку, а на щоках рум’янець нічим не стурбованого доброго самопочуття.

Катерина не могла стримати вигуку здивування, чим на мить збудила Даріолу.

Королева-мати кинулася за запону ліжка.

Даріола розплющила очі, але, зморена сном, навіть не пошукавши в закляклій свідомості причини свого пробудження, знову склепила обважнілі повіки й заснула.

Катерина вийшла зза запони і, окинувши оком кімнату, побачила на столику пляшку іспанського вина, фрукти, печиво і дві склянки. Генріх, певне, приходив вечеряти у своєї баронеси, що була, видимо, така ж здорова, як і він.

Тоді Катерина, підійшовши до туалету, взяла маленьку напівпорожню срібну коробочку. Коробочка була та сама або, принаймні, подібна до тієї, яку вона звеліла віднести Шарлотті. Катерина взяла з неї на кінчик золотої голки маленьку часточку мазі, завбільшки з перлину, пішла до своїх покоїв і дала її мавпочці, яку того вечора приніс їй Генріх. Тваринка, приваблена ароматичним запахом, жадібно проковтнула мазь і, зібгавшись у клубочок у своєму кошику, знову заснула. Катерина почекала з чверть години.

— Ковтнувши половину того, що вона зараз з’їла, — сказала Катерина, — мій пес Брут здох за хвилину. Мене одурено. Чи не Рене? Рене! Це неможливо. Значить, це Генріх! Це доля! Ясно: він має бути королем, отже не може вмерти. Але, може, тільки отрута не має над ним сили. Спробуємо залізо.

І Катерина лягла, плекаючи в голові своїй нову думку, яка до ранку цілком визріла; на другий день вона покликала командира своєї гвардії, дала лист, наказала віднести на адресу і віддати тільки у власні руки тому, кому лист був адресований.

А лист адресований був Лув’є де Морвелю, капітану королівських петардників, вулиця Серізе, коло Арсенала.