read-books.club » Публіцистика » Слiди на дорозi 📚 - Українською

Читати книгу - "Слiди на дорозi"

235
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Слiди на дорозi" автора Валерій Ананьєв. Жанр книги: Публіцистика / Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 83 84 85 ... 93
Перейти на сторінку:
когось конкретного?

— Тиждень тому приятель із дивізіону розповів, що їх офіцер на п’яну голову застрелив полоненого.

— Вважаєш, це неправильно?

— А ти так не думаєш?

— Я вже давно не знаю, що мені думати стосовно всього, що тут відбувається.

— Але ти ж ще не перетворився на тварину.

— Я не знаю. Не впевнений. Справа не в межі між звіром і людиною, а в ситуації, коли людина перестає прикидатись і стає тим, ким є насправді.

— Сподіваюся, ти не правий.

— Я теж сподіваюся, але ситуація, про яку ти мені розповів, наводить на інші думки.

Фріц важко зітхнув.

— Знаєш, дуже злить, коли всі свої щілини, з яких сочиться лайно, зараз намагаються заткнути патріотизмом.

— Погоджуся, зараз цей термін для мене дуже неоднозначний.

— Якщо у шкільні роки все було більш-менш зрозумілим, то зараз усе змішалося.

— Та ж хєрня.

— Зараз настільки різні поняття вкладають у слово «патріот», що мені зовсім не хочеться, щоб це слово застосовували до мене. Можновладці маніпулюють цим поняттям, як їм вигідно.

— А чого ти хотів від них? Вони не люди, а автомати з підрахунку рейтингів. Сказане ними вони не оцінюють, як правду чи брехню. Для тих, хто тягнеться до влади, існують лише слова, які принесуть рейтинг або не принесуть. Усе. А простих смертних, їх сподівання, бажання, надії, вони вже давно не знають і не розуміють.

— Слушна думка. Мені подобається.

— Зараз називатися патріотом так вигідно, що запідозрити когось у щирості цих слів дуже складно.

— Почали за здравіє, закінчили за упокій, — Фріц засміявся.

— Що ж, — я підтримав його посмішкою. — А з чого ми починали?

— З карми.

— Так, згадав. Так ось… Чим важча дорога, тим глибше очищення. Отож можеш подякувати своєму Богові за надані випробування.

— У нас з тобою різні Боги?

— Повір, у всіх свій унікальний Бог.

— Мабуть. Не боїшся, що наступне випробування не витримаєш?

— Я безсмертний.

— Точно. Я забув. А ще постійно посміхаєшся і жартуєш… шкода тільки, що не смішно.

— У тебе просто почуття гумору немає.

— Це ще чому?

— Тому що не буває поганих жартів. Буває погана публіка.

— Хочеш сказати, що я — погана публіка?

— Це ти сам щойно сказав.

— Іди он за річкою пошукай. Там товариші росіяни. Може, вони з почуттям гумору.

— Почуття гумору — це наслідок наявності інтелекту.

— Аргумент. — Фріц посміхнувся.

* * *

Ми живемо, радіємо, боремось, йдемо до своїх цілей, робимо все те, що здається важливим. Але ми вмираємо, наші могили заростають травою, надмогильні плити розсипаються, нас забувають разом із нашими вчинками, і навіть наслідки наших дій губляться в історії. Чи робить це наше життя порожнім?

Придумали собі сенс життя, возвеличили його над усім іншим і прийшли лише до того, що нас не стало. Нас забули. То чи варто перейматися через таку дрібницю, як життя?

* * *

Я стояв біля машини і дивився на зеленку біля річки, до якої було метрів триста від мене. Чомусь мені завжди здавалося, що там хтось є і спостерігає за нами, а я дивився, щоби шмальнути першим, коли цей «хтось» проявить ознаки життя. Шизофренія, звісно, але на війні взагалі раціонального малувато.

Вже сутеніло, і терикону, який виглядав із-за дерев, але був кілометрів за три від нас, майже не було видно. Не знаю, як щодо зеленки, але те, що з терикону за нами спостерігали і коригували вогонь — це ми знали напевно. Хлопці, коли ходили ставити розтяжки в гайок, казали, що за зеленкою є річка чи ставок… пронизливо занив організм: було б добре поїсти риби, а то жерти щоденно по два рази одне й те саме уже відвертало, хоча місцеві не скаржилися — частенько приходили до нас пригощатися. Подумавши про це, навіть якось зніяковів: невже я, будучи солдатом, більше вибагливий до їжі, аніж місцеві цивільні? Ееее… Та в принципі, похєр, що за дебільні думки, просто хочеться риби. За спиною у мене стояв ящик з-під пострілів для гармати: наш столовий, а також гральний, більярдний, шаховий, маскувальний, стратегічний і ще бозна-який стіл. За ним сиділи Командир та ще троє бійців, грали в карти, доки світло ще давало можливість розгледіти зображення на них.

Почувши, як хлопці почали щось дуже голосно обговорювати між собою і сміятись, я озирнувся. Доки намагався заглибитися в суть причини сміху, мою увагу привернули дві тіні, що рухались у нашому напрямку від села. Беру з машини автомат, підходжу до столу і, не зводячи очей із силуетів, звертаюся до хлопців:

— Товариші, мені соромно переривати вас у процесі настільки важливого і веселого заняття, але до нас хтось іде. Ми когось чекаємо?

Усі звернули на мене увагу, обернулись туди ж, куди дивився і я, себто в напрямку хитких тіней. Через пару секунд мовчання я обійшов стіл, перевів перевідник вогню на ОД, до чого після місяця штурмів у мене вже виробився рефлекс, і доки ці істоти ще були на пристойній відстані, крикнув їм:

— Стій! Хто йде?!

Тіла зупинилися.

— Ми до Бульвінкеля!

— Стояти!

Тіла зупинились. Я обернувся до своїх і запитав:

— Де Буля?

— Та десь поруч із другою машиною, — відповів кулеметник Фріц.

— Що з ними робити, Командире? — звернувся я до ротного.

Ротний встав, трохи відійшов від столу в напрямку гостей і крикнув:

— То підходьте!

— Покликати Булю? — запитав я.

— Ні.

За тим, як говорив Командир, мені здалося, що він щось передчуває. Коли два тіла підійшли, я розгледів серед них одного місцевого. Інколи він приходив зі своєю дружиною і чотирма замурзаними дітьми, коли нам привозили їжу, і ми з ними ділилися. Вони були завше брудні та зачухані. Баба з мужиком хай там, а ось діти… дітей було шкода, лише заради них їм жерти й давали. Дітлахи у нас на позиції завжди збирали гільзи, які накопичувалися за ніч. Наскільки я зрозумів, цей високий, якого ми знали, привів до Булі другого, низькорослого, який мав довге волосся та риси обличчя, схожі на щурячі, виражено гострі.

— Я вас слухаю.

— А мені Буля потрібен, — промовив Низький.

— Його немає. А що тобі від нього потрібно? — щось якось надто по-дружньому Командир з ним розмовляв, я напружився.

— Та треба йому дещо передати. Ну, та нехай. Я завтра підійду.

— Та почекай. Навіщо він тобі потрібен? Це ти йому приніс? — Командир вказав на якийсь згорток у його руках, розміром десь сантиметрів десять на десять.

— Так. Але я завтра йому передам.

— Та чого ти будеш два рази ходити? Залишай, я йому передам. Хлопець

1 ... 83 84 85 ... 93
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Слiди на дорозi», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Слiди на дорозi"