Читати книгу - "Людина. що підводиться, Абір Мукерджі"

— І ви про це не згадали, коли ми зустрічалися минулого тижня?

— Це делікатна справа, капітане, і не має відношення до вашого розслідування. Я не бачив причини плямувати репутацію бідолашного чоловіка.

— А ще ви вважаєте, що той факт, що Мак-Олі постачав вам проституток, також не має відношення до нашого розслідування?

Обличчя у нього потемнішало.

— Жодне з цих питань вас не стосується, капітане. Якщо чесно, я вважаю це втручанням у мої особисті справи.— Голос у нього став жорстким: — Мушу попередити вас, капітане. Обережніше зі словами. Не варто кидатися такими звинуваченнями без доказів. Це може мати далекосяжні наслідки.

— Ми розслідуємо вбивство.

Бучан роздратовано сплеснув руками.

— Але ж справу закрито, капітане! Убивцю вже впіймали! Ви самі!

— Не все так просто,— відповів я.

Він глузливо розсміявся.

— Отже, це правда. Ви не вірите, що Сен винний. До мене доходили такі чутки.

— Від кого?

— О, це точно не має значення. Не будьте таким наївним, капітане. Я знаю все, що варто знати у Калькутті. Наважуся припустити, що працювати тут вам залишилося недовго, і мені це стало відомо раніше за вас.

Сенсу сперечатися з ним немає. Судячи з того, як просуваються справи, ми дуже скоро дізнаємося, чи він має рацію. Натомість я повернувся до запитання:

— Чи Мак-Олі привозив вам дівчат?

Бучан почервонів.

— Добре, капітане. Бачу, попередження ви не хочете чути. Я відповім на ваше запитання, але за наслідки ви нестимете відповідальність самі. Так, Мак-Олі інколи забезпечував розваги на прийомах, які я влаштовував для своїх клієнтів.

— А про що ви сперечалися в ніч його вбивства?

— Я вже сказав. То була не суперечка. Він просив грошей, я відмовив.

— Він не намагався вас шантажувати?

Очі Бучана виблиснули.

— Аж ніяк.

— А мені здається, трапилося ось що,— сказав я.— Гадаю, ви попросили його привезти дівчат тієї ночі, але він відмовився, сказав, що хоче вийти з гри, а дозволити цього ви не могли.

— Тому я його вбив? Дайте мені відповідь, капітане. Припустимо, Мак-Олі дійсно хотів припинити привозити тих жінок, що це доводить? Мені не бракує таких помічників. Я міг би замінити його одним помахом руки. До того ж він був моїм другом. Навіщо мені його вбивати?

— Вважаю, він намагався вас шантажувати. Пригрозив, що розповість, якщо ви не заплатите.

Бучан розреготався.

— Оце і все, капітане? Така ваша славетна теорія? Я боюся, що дізнаються, що я користався послугами повій? Та для багатьох у Калькутті це не новина, а тим, хто не знає, байдуже. Ще щось?

Я не відповів. Бо відповідати було нічого.

— У такому разі...— Бучан підвівся зі стільця.— Приїхавши сюди, ви змарнували свій час і мій, капітане. Враховуючи, що відбувається в Калькутті останніми днями, можу припустити, що комісарові більше сподобається, якщо його люди витрачатимуть час продуктивніше. Навіть не сумнівайтеся, що я проінформую його про нашу милу розмову. А тепер мушу вибачитись, маю справи. Фрейзер проведе вас, коли будете готові.

Із цими словами він повернувся і вийшов з кімнати. На мить запанувала тиша. Я стояв і дивився крізь скляні двері.

— Могло б бути і краще,— процідив я.

— Так,— погодився Не Здавайся.— Сподівався позичити у нього кілька книжок. Тепер він не дасть.

Я повернувся і підійшов до нього.

— І де ж ви їх читатимете? Ви ж бездомний, забули? Може, попроситеся до нього переночувати? Не схоже, щоб у нього не вистачило для вас місця.

Раптом я відчув себе виснаженим. Ну і яму я викопав для себе! Треба ж бути настільки дурником, щоб заявитися до такої владної людини, як Бучан, і розмахувати перед ним сумнівними звинуваченнями у прихильності до проституток. То, мабуть, із відчаю. Я опустився на шкіряний стілець.

— Що це для нас означає? — запитав Не Здавайся.

— Хто знає...— Я втомлено зітхнув.— Я переконаний, що тут замішаний Бучан. Нам просто невідомий справжній мотив. Якби ми тільки знали, що робив у борделі Мак-Олі тієї ночі. Деві рішуче заперечувала, що розказувала комусь із дівчат, хоча місіс Боуз наполягає на іншому.

— А що, на вашу думку, він там робив?

— Не знаю, але це мусить бути пов’язане з таємницею, яку він приховував від преподобного О’Ґунна. Вона і є ключем до всього. Але без Деві нам нічого не дізнатися.

— Хіба що знайдемо чоловіка, про якого вона згадувала. Якому довірилася. Чи ми здалися?

Я знизав плечима.

— Ми всіх допитали. Там більше нікого не було.

Я відкинувся на спинку, закинув руки за голову, але негайно опустив, бо череп мало не розколовся від болю. Зітхнув. Глухий кут. На зворотному шляху можу купляти собі квиток назад до Саутгемптона. Виходу немає. Перед нами мур мовчання. Ті, хто знає правду, або нічого не скажуть — як Бучан чи місіс Боуз, або померли — як Деві. І всіх улаштовує визнання винним Сена. З-поза книжки на одній із полиць виповзла маленька брунатна ящірка. Вона швидко здерлася по стіні до стелі. Там вона стрімко побігла вперед, дісталася до пунки, почекала, доки між лопатями утвориться щілинка, і шмигнула туди.

І тут мене немов обпекло.

Лунка.

Я підскочив і витріщився на нього. Він пов’язаний із блоком, який змушує його обертатися. Простежив за шнуром на стелі до маленької дірочки у стіні, що вела в коридор. Я вибіг і пішов уздовж шнура, спочатку коридором, тоді завернув за ріг. Там сидів маленький індієць, його нога ритмічно піднімалася й опускалася, натискаючи на педаль, прилаштовану до кінця шнура. Якщо він і здивувався, побачивши мене, то я мало не втратив голову від радості.

Побіг назад до бібліотеки і мало не збив із ніг Не Здавайся, який ішов назустріч.

— Пунка валла! — вигукнув я.

Не Здавайся подивився на мене як на божевільного.

— І що з ним?

— У перший день,— видихнув я.— У борделі. Коли ми допитували місіс Боуз і дівчат. Пунка! Вона хиталася!

Нарешті Не Здавайся второпав.

— Хай Рам! Там, мабуть, був пунка валла! Працював у дворі. Ось чому ми його не бачили.

— Мусимо повертатися до міста,— сказав я. — Їду в Коссіпор. А ви — на Лал-базар. Дізнайтеся про розтин Деві. І знайдіть Дігбі.

— Що йому сказати?

— Скажіть, що ми поговорили з Бучаном, і все. Зателефоную йому пізніше з коссіпорської дільниці.