Читати книгу - "Віддана босу за борги, Марк Логан"

24.6

Ох, як багато я хочу сказати зараз! Про те, що він сам себе заплутав. Про те, що я очікував від нього довіри, а він, замість того, щоб зателефонувати самому, направив до мене службу безпеки. Про те, що варто було мені зникнути з поля зору, як він забрав мою жінку до свого дому. Теж мені друг! Про те, що я скучив за ними, ми не бачилися так довго.

Але варто мені набрати повні легені повітря, як я одразу ж завмираю. Тому що Доронін знову вражає мене, вибиваючи ґрунт з-під ніг. Притиснувшись тісніше, він злизує з моєї нижньої губи кров. Я завмираю, зовсім не очікую від нього ласки, тим паче такої. Андрій торкається несміливо, ніби боїться злякати. А я завмираю, бо страх у нас із ним один на двох, як і бажання, яке вже не вміщується в штанах.

Однією рукою Доронін утримує мене за шию, не даючи можливості вивернутись. Іншою рукою тягне бігунок блискавки на куртці донизу. При цьому не припиняє ласки губами. Поки тільки торкається, ніби куштує. Потім стає сміливішим, захоплює мою нижню губу в полон своїх і гарчить.

У мене від цього утробного звуку темніє в очах. Не витримую і здаюся на милість переможця. Розслаблююсь. Хай буде, що буде. Напевно.                                                                                         

Андрій це відчуває, і його емоції від цієї маленької перемоги відчувається у кожному дотику. Він нахабніє, штовхається у мій рот своїм язиком. Впускаю, а потім відповідаю. Бо сил терпіти та стримуватись більше немає.

Відчуваю, як тиск на горло слабшає. Ймовірно, мій поневолювач вирішує, що я не вивертатимусь і не тікатиму. Він долає блискавку на моїй куртці та стягує її з плечей, руки залишаючи в полоні рукавів.

Відривається від мене, зазирає у вічі. Вони в нього п'яні, напевно, і в мене. Дивимося один на одного, жадібно хапаємо повітря, яке, здається, ось-ось заіскрить навколо нас.

А в мене три місяці нікого не було. І я голодний. Тому, сука, вже готовий прийняти горизонтальне положення.                                                                                                                                                         

Доронін усміхається і кладе долоні мені на плечі. Відчуваю легкий тиск і розумію, чого він бажає зараз.

— Хочу твій рот, — шепоче.

І дивиться так, ніби вмирає від спраги, а я — єдиний, хто зможе її вгамувати. А в мене ноги тремтять від бажання опуститись перед ним на коліна.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно