Читати книгу - "Б’юсь об заклад, моя?, Рошаль Шантьє"

До університету мене відвозить Макар. Додому заїхати так і не вдалося, але це не біда. Моя темна сукня досить скромна, щоб піти в ній на пари. Тепер вона моя улюблена. У квартирі Вітрова мені було зручно в його футболках, я ходила босоніж теплою підлогою і засинала на плечі коханого. Дорога супроводжувалася моєю дурною усмішкою та частими закоханими поглядами мого любого водія, під якими мені ставало... спекотно. В його очах я бачила полум'я, яке, певно, відбивалося в моїх і це заводило ще більше. Я надто недосвідчена, щоб попросити його пригальмувати і, перекинувши ногу через консоль, осідлати його. Довелося прикрити очі, намагаючись заспокоїти збудження. Щоб змінити картинку калейдоскопа, що миготіла перед очима, я стала згадувати наші вихідні... Ох... Не допомогло... Адже вони й зробили мене такою охочою до більшого… Чудові вихідні. І навіть Даяна не змогла зіпсувати їх нам.

Перш ніж відчинити мені двері, Макар бере мою руку і, поцілувавши в долоню, посміхається, обіцяючи дуже багато:

— Я знаю, про що ти думаєш, моя Рішо. Додому я тебе сьогодні відвезу набагато пізніше, ніж зазвичай, — і притягнувши до себе, торкається губ у нетерплячому поцілунку, підкріплюючи сказане.

До моменту, коли ми разом заходимо в будівлю альма-матер, я вже встигаю заспокоїтися. Макар проводжає мене до аудиторії та цілує на прощання.

— Я під'їду після третьої пари, — обіцяє він.

— У мене їх сьогодні чотири, — уточнюю, а сама згадую, що там взагалі йде останньою парою і наскільки небезпечними будуть наслідки пропуску.

Катя вже відкрила аудиторію і це змушує мене відірватися від Вітрова. Вперше за ці дні, між іншим. Я цілую його в щоку на прощання, але Макар знаходить мої губи. І знову ця лавина. Чую покашлювання і відстрибую, а от Вітров дуже спокійний. Його рука на моїй талії ні на сантиметр не зрушила. І він дивиться мені за спину, піднявши куточок рота в усмішці. Обертаюся і розслабившись усміхаюся спостерігачеві.

— Привіт, Марку.

— Привіт-привіт, — підморгує з багатозначним поглядом і йде вглиб коридору.

— Мені час, — шепочу, знову притулившись до Макара і поклавши голову йому на плече.

— До вечора, Рішо, — він залишає легкий поцілунок наостанок і нарешті відпускає мене.

Без його рук порожньо, але я нагадую собі, що в нас ще багато часу попереду, а життя складається не з одного Макара Вітрова, посміхаюся до свого хлопця і входжу до дверей аудиторії.

Піднімаючись на останній ряд, де на мене вже чекає Жарова, зауважую пирхання Федорової, що мене зовсім не дивує, а ось злий погляд Артема Лукашина змушує здивовано підняти брову. Може, день не вдався у хлопця? Всіляке буває.

Звісно, пару я прослухала. Коли в тебе немає конспектів, це проводить невидиму межу між відповідальністю та легковажністю. Сьогодні я занедбала все і не сказати, що надто переживаю з цього приводу.

Говоримо так тихо, що Кожедуб і уваги на нас не звертає, але навіть якби й звернув… Вперше, чи що?

Друга та третя пара у Сидельцева та Козіна проходять приблизно так само, як і перша. Повз. Ми теревенимо, раз у раз обговорюючи новини, тому що коли в тебе вперше трапляється фінішна пряма з коханою людиною, поділитися хочеться шалено! А оскільки я балакуча, то для мене це потреба. Я досить розсудлива, щоб не озвучити цю новину у студентській газеті чи на форумі, але не розповісти найкращій подрузі не можу!

— Ходімо в буфет? — закидаючи конспекти в сумку, питає Тая. — Чи Макар уже під'їхав?

— Не знаю, нічого не писав поки що. Ходімо, я йому звідти наберу.

— Привіт, Рішенько! — гукають мене, коли наша група виходить із аудиторії після третьої пари, щоб прямо коридором піти на четверту, а ми з Жаровою вниз до кафетерію.

Зупиняюся і обертаюся, намагаючись не показувати, як мене пересмикнуло від такого звернення. Я чудово розуміла, кого побачу. Цікаво було лише, він один чи ні. Ні.

Переді мною та Таєю стоїть Мишко і чомусь криво посміхається, дивлячись на мене. Губу звело, чи що? А поряд з ним Даяна і колишній почет мого хлопця, яким раніше він був оточений. Я не запитувала себе, чому вони вмить усі кудись зникли. Та й навіщо, якщо Вітров стільки разів казав, що ніхто не знає його сьогодення, окрім мене. Саме за цим, мабуть, він і віддалився, щоб нарешті бути собою. В будь-якому випадку, мене це не стосується. Ми будуємо свої стосунки, а з рештою Макар, як і обіцяв, незабаром розбереться сам. Єдине, що зараз мене хвилює – що їм треба? З Даяною все зрозуміло – ревнощі вона приховати навіть не намагається, але тримається гордо. Що дивно, з огляду на нашу останню зустріч. А Латаєв? Допомагає колишній? Є успіхи?

— Я слухаю, — перериваю мовчання, коли парочка підходить ближче.

Гадати не стала і компанія їхня мене не приваблює. Тож чим ближче до справи, тим краще.

— Як справи, прекрасна Аріно? — запитує з єхидством.

— Просто чудово. Тобі у подробицях?

— О, подробиці я вже й так знаю! Їх ми зараз і обговоримо! — ось так заявочки на успіх! Надмірно гучним тоном, до речі.

Студенти, що снують повз, а тепер зацікавлені натовпом, оглядаються; деякі, не приховуючи цікавості, навіть зупиняються і підходять ближче, зиркаючи на нас.

— Скажи мені, цікава, справжня, дивовижна Аріно, — його голос надто солодкий і зовсім не відповідає завзятому блиску в очах. Моє серце, щось явно відчувши, робить кульбіт, але я так само стервозно продовжую посміхатися Мишкові, — ти справді повірила?

— Латаєв, всі питання до Вітрова. Він скоро приїде і тоді ти спитаєш у нього, що забажаєш. Але тільки якщо йому питання не сподобається, він тобі вріже, як тоді, у кінотеатрі.

Я показово клацаю язиком і, за ідеєю, він уже повинен спостерігати як я впевнено прямую в протилежний від нього бік, ось тільки щось утримує мене на місці.

Його очі рясніють гнівними іскрами, він ковтає мій випад, але огидна усмішка з обличчя не злазить, ще й Даяна вичікувально закушує губу. Звичайно, я не дивлюся на неї, але помічаю периферійним зором. І її реакція змушує мене нервувати. Ну не просто так вона приперлася до мене після своєї ганьби у Вітровій квартирі. Я хочу піти звідси, але чомусь не можу.