Читати книгу - "Зіграємо в сім'ю, сестричко?, Соломія Даймонд"

Діамантику, зберися…

Я зробила великий ковток свіжого повітря й вже зібрала всю силу в кулак, щоб натиснути на той клятий дзвінок, як раптом двері самі відчинилися. Переді мною стояла мама. 

— Доню! — Вона одразу обійняла мене. — Яка ж я рада тебе бачити, рідненька. Чому не попередила, що ти прилетиш?

— Хотіла зробити сюрприз. 

Ми зайшли в дім і я одразу почула приємний запах з кухні. 

— Я якраз готую пиріг, — пояснила мама. 

— Як там Ася? — з острахом запитала я, сідаючи на диван. Здається, тут геть нічого не змінилося після мого від‘їзду. 

Мама зняла фартух і присіла поруч. Я перевела погляд на її живіт. Малюк добре виріс за цей місяць. 

— На жаль, вона втратила дитину. Проте, зараз вона в стабільному стані. Поруч з нею батько та Берт. Ми також лише недавно приїхали з лікарні. — Мені було дуже шкода Асю. Вона хоч і обманула нас усіх, але це не можна навіть порівнювати зі смертю дитини. — Алекс у своїй кімнаті. Після вчорашніх подій йому потрібен сон та відпочинок. Проте, думаю, що він буде не проти прокинутися через твій приїзд, — з легкою посмішкою промовила мама. 

— Якою ж ідіоткою я була. Я втратила його через власні страхи. 

— Доню, всі ми помиляємося. Проте, потрібно мати сміливість, щоб визнати власні помилки й силу, щоб виправити їх. — Я схвально кивнула. — Іди вже. Твої очі бажають побачити його. 

Я відклала свою валізу й повільно попрямувала сходами вгору. Перед дверима в кімнату Алекса я знову завмерла. Я тихо натиснула на клямку й відчинила їх. Грей спав на своєму ліжку, а поруч з ним Лакі. Я зняла своє взуття й сіла на край ліжка. Мої руки самі потягнулися до його волосся. Я заплющила очі, але сльози все одно почали котитися по моїх щоках. Як же я сумувала за ним. Так, я була страшенною егоїсткою, тому що не змогла стримати власних бажань і нахилилася, щоб поцілувати його. 

Алекс розплющив очі. Він був здивований бачити мене тут. 

— Міє? — Хлопець перевівся в лежаче положення.

— Пробач мені за цю слабкість. Я просто хотіла насолодитись поцілунком, навіть якщо він буде останнім, — з гіркотою промовила я. — І не тільки за поцілунок я прошу пробачення, а за все: за те, що не повірила тобі, що зламала телескоп, що зробила боляче. Алексе, я знаю, що я не варта тебе, але я не можу нічого вдіяти з собою. Всі дороги ведуть мене до цього дому. Я так сильно люблю тебе. — Я притулила долоні до своїх почервонілих щік, а тоді витерла сльози. — Проте, я усвідомлюю, що не заслуговую на твою любов. Я не варта її. Дівчина, яка подарувала тобі страждання не варта тебе. Я хочу, щоб ти був щасливим, моє маленьке кошеня. — Мої слова мені ж робили боляче. Проте, я зараз повинна розплатитися за свої вчинки. — І ти будеш. Я щиро тобі цього бажаю. Пробач і прощавай. — Я швидко попрямувала на вихід. Піти й відпустити дуже складно. Це так боляче. Проте, це необхідно. Я сама втратила нас…

Я відчула його теплий дотик на своїй талії. Він поклав голову мені на плече й зупинив. Не дав мені зникнути зі свого життя. 

— Як же я буду щасливим, якщо тебе не буде поруч? — прошепотів він мені на вухо, а тоді обернув до себе лицем. — Я кохаю тебе, діамантику. — Він нахилився й поцілував мене. — І вже нічого не змінить цього. Ти ж пам’ятаєш, як я сказав, що моє серце належить тобі? 

— Так. 

— Так буде завжди. Що б там не було, я не зможу вибратися з цього полону. Проте, я й не хочу. 

Наша любов знову повернула мені щасливу посмішку.