Читати книгу - "Меч Сагайдачного"

На превеликий свій подив, Антонім побачив, що віз, запряжений двома мулами, винирнув із ріденького лісочка і, звернувши з дороги, понісся в його бік. Іще дужче здивувався Антонім, коли серед людей у тому візку впізнав Йонатана. Парубка в османському одязі пан помічник комісара не знав. А дівчину в чорній чадрі[240] він, зрозуміло, розгледіти не міг.

Незважаючи на нерівну дорогу й доволі густу й уже суху наприкінці травня траву, візок не уповільнював руху, а навпаки: парубок, який кермував ним, безперервно шмагав батогом по спинах нещасних мулів.

Коли до Антоніма було з півсотні кроків, закричав Йонатан:

— Чого стоїш, ляше! Хіба не бачиш: гонитва за нами?

Навіть не усвідомивши того, що на нього кричить шинкар, пан Дзевульський кинувся вниз по стежці, на ходу гукаючи Гасанові:

— Гасане! Гей, Гасане! Швидше...

— Та не волай ти так, ляше! Всіх стражників у фортеці розбудиш, — ліниво злазячи з валуна, відповів Гасан.

— До фортеці ціла миля. Не почують, — невідь чому почав виправдовуватися Антонім.

— Ну, може, й так, — погодився Гасан і хвацько пірнув у земляну нору у високій глиняній стіні.

Почувся скрегіт натягнутого ланцюга. Повільно, розсуваючи шматки глини, почали роз’їжджатися ворота, оголюючи велику печеру. Коли рух воріт припинився, з них вийшов задоволений Гасан і показав руками в глибину печери:

— А ти кажеш «перевір», «помацай»! Це точніше від твого блискучого яйця. Механізм козацький, а не німецький якийсь! Але чую, що пора нам доріжку викладати...

Тепер вони удвох почали виносити й укладати на прибережний пісок дерев’яні решітки, на яких були закріплені обертові вали. Встигли прокласти вже половину дерев’яного шляху до води, коли до них спустився Йонатан зі своїми супутниками. Ні слова не кажучи, київський шинкар і візник кинулися всередину печери і так само взялися викладати дерев’яний настил. Закінчити його допомогли... брати Звані.

Не привітавшись і взагалі не витрачаючи марно слів, вони миттю взялися до роботи, кинувши в пісок славетний меч Сагайдачного.

— Готово! — вигукнув Гасан і звелів: — Усі в печеру!

І невдовзі із земляного укриття з’явився ніс, а потім і корпус великого човна, по-козацьки обв’язаного по бортах свіжим очеретом. Той човен швидко перетягли до води, а потім і по воді. Аж тоді пан Дзевульський кинувся до меча. Підняв його і притиснув до грудей.

— Твій, — криво всміхнувся пан Бродський.

— Іван сказав тобі доручити, — підтвердив пан Ковальський.

— А де сам Іван? — пролунав дівочий голос, і аж тепер усі усвідомили, що дівчина, скинувши чорне покривало, завзято працювала разом з ними.

Перезирнувшись, усміхнулися й повернули голови на вершину крутого берега. У такій напрузі минуло, слава Господу, трохи часу, коли почувся крик:

— Чого стоїте і ґав на небі рахуєте? Швидко всі в човен. Я затримав варту, яку залишив Мере Хусейн-паша в караван-сараї, але вони послали по підмогу. Скоро тут буде людно. Пане Ковальський, ми не дуже затрималися з відплиттям? Потрапимо ще у ваш особливий бакштаг?[241]

— О! — здивувався пан Ковальський.

— Це потім, — сказав Іван Сірко і приклався до корми, виштовхуючи човен на глибоку воду. А тоді спритно підтягнувся, закинув ногу на борт і перевалився в човен.

— Наказуйте, пане Ковальський. Мені й Гасанові твої команди зрозумілі. Решту ми пристосуємо.

— Тоді... Гей, козаки, на весла. Дійдемо он до того каменя, а далі Бог і вітер нам допоможуть. Нумо, взялися! Раз-і-раз! Гребіть, три медузи вам у горлянку! — І на здивованого Богдана: — А ти чого рота роззявив та вуха скрутив? Якір тобі в черево і бом-брам-сережки у вухо!

Швидко розібралися на веслах і налягли, не шкодуючи себе. Богдан, який до цього моменту все ще роззирався довкола і, здавалося, так і не розумів, як він потрапив на човен, раптом весело розсміявся і крикнув:

— З козаками хоч у пекло. А з таким капуданом-пашею — і ще далі!

А ще його тішило, що Ганна плакала, але не гіркими сльозами, а тими щасливими, про які так пристрасно мріялося, що ніякими словами про те не сказати.

Неподалік каменя зупинилися і почули, як із берега кілька разів пальнули з рушниць. Кулі, не долетівши кілька сажнів, пірнули зі злісним шипінням. На березі стояло зо два десятки вершників і щось кричали по-своєму. Відтак розділилися: одні поскакали в бік фортеці, а інші — вздовж берега в надії відшукати човен, який міг би наздогнати втікачів.

— Не встигнуть, — впевнено мовив пан Ковальський.

Він віддав потрібні накази, і ось уже косе високе вітрило вигнулося під силою вітру.

— Знайомий кораблик! Сам його креслив, сам з козаками і майстрував. Але як він тут опинився? — почухав потилицю пан Ковальський, навалюючись на важіль керма.

— Пан гетьман за життя далеко бачив. Знав, що і як буде. А найбільше: що не варто особливо на випадок покладатися. До всього готовим слід бути. Тому, коли Бородавка Стамбул розоряв, узяв він вірних козаків і повернувся до цього берега. Турки, зачувши, що козаки Стамбул палять, утекли з Румеліхісару. За воїнами побігло й населення. Тож ніхто не заважав і ніхто не бачив, як вирили і зміцнили ми цю печеру під носом фортеці та й сховали там твій човен, пане Ковальський. Ніхто нічого й не запідозрив, і ніхто нічого тут не шукав. Ось тепер він нам у пригоді й став. Дасть Бог, твої розрахунки не підведуть і скоро Крим пройдемо, — голосно мовив Іван Сірко.

— Та ну? — криво всміхнувся Богдан.

— А ми побачимо. Віддай-но, пане Дзевульський, хронометр його господареві. Бачу: з халата в тебе випинається, — звелів Сірко, а потім простягнув руку Гасанові. — Здоров будь, дядьку Івасю. Сам залишився?

— Здоров будь, Іване. Ох і міцний з тебе козак виріс. Усе думалося: хто ж по сховане прийде. А коли лях сказав, що джура пана гетьмана, то й радісно стало на душі. Славного козака залишив нам покійний гетьман. А чого я сам зостався... Почули Телепайло і Покотило, що не стало гетьмана, і пішли, як я їх не тримав. Минулого тижня й пішли. А я знав, що в нагоді стану. Після смерті гетьмана козацтво не вмре, тільки міцнішим стане, пам’ятаючи про нього і його дивні й славні справи. Та й про тебе скоро чутка серед козаків піде, бо ти