Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

— Ну то й що? — гнула своєї мати. — Розважливий чоловік тобі й пара — за таким, як за горою. Старий, кажеш? Та йому нема ще й сорока. З ним ніколи не знатимеш нестатків: у нього пристойна служба й тверда платня. П’ять лір щодня — то ж ціле багатство!

— Нівроку собі «служба»! — боронилася кпинами дівчина. — Що пристойна, то пристойна!

Ага, ось у чім заковика; тітка Анто збагнула це з самого початку: Марастеллі не до вподоби служба дона Кіріко.

Й одного чудового травневого дня сердешна мати покликала кількох сусідок пройтися гуртом за село на пригірок, звідки було видно все навкруги.

Дон Лізі Кіріко здаля запримітив жінок крізь гратчасту огорожу невеликого цвинтаря, що височів над селом, відмежовуючи його від моря, і запросив їх увійти.

— Бачила? Що тепер скажеш? Квітів — ніби в саду, — напосідала на доньку мати, повернувшися з кладовища. — Зваж, ці квіти ніколи не в’януть. А довкола — вільні поля, простір. Визирнеш отак з-за огорожі, глянеш униз і побачиш біля підніжжя усе село, почуєш гомін, голоси. А кімнатка, бач, яка гарна — вибілена, чистенька, простора! А вечорами позачиняєш двері й вікна, засвітиш світло — і хороше тобі у себе в хаті, не гіршій, ніж у людей. І ти ще роздумуєш?

А сусідки й собі не вгавали:

— Атож! Аякже! А потім, хіба не звикаєш до всього! От побачиш, мине день-два — і тобі вже нічого не ввижатиметься. Мертві, як то кажуть, зла не чинять, остерігайся, доню, живих. Це нас скоро закопають, одну за одною, а тобі, молодій, ще жити та й жити і горя не знати. Матимеш власну садибу, господарюватимеш та й наш спокій берегтимеш.

Ота прогулянка на кладовище погожої травневої днини запала в душу Марастеллі солодким спомином на всі одинадцять місяців від заручин до весілля, він був їй розрадою в години смутку, надто надвечір, коли напливали похмурі передчуття і робилося моторошно.

Вона ще втирала сльози, як на порозі з’явився дон Лізі Кіріко з двома великими пакунками під пахвою. Його ледве впізнали.

— Мати божа! — сполошилася стара Анто. — Що це ви з собою зробили, добродію?

— Я? Ага, та це… Нема бороди… — зніяковіло відповів дон Лізі, і його товсті мертвотно-бліді губи затремтіли в жалібній посмішці, вже не прихованій бородою.

Дон Лізі не просто поголився — він увесь порізався: щетина так цупко в’їлася йому в запалі щоки, що тепер своїм виглядом він нагадував старого обдертого цапа.

— Це я, я примусила його поголитися, — поспішила втрутитися сестра молодого, гладка, але прудка й завзята донна Нела, що раптом виросла за спиною розгубленого брата.

Вона несла кілька пляшок під шаллю і, коли увійшла, то своєю шовковою світло-зеленою сукнею, що джеркотіла, як струмок, заполонила, здавалось, усю кімнату.

При ній був її чоловік, бундючний і мовчазний, такий же худющий, як і дон Лізі.

— Хіба я що зле нараяла? — донна Нела скинула шаль. — Хай скаже молода. Де вона? А глянь-но, Лізі, що я тобі казала? Вона плаче… Твоя правда, дочко. Ми геть забарилися. Це все Лізі винен. «Чи мені голитися? Чи не голитися?» — добрих дві години не міг вирішити, як йому бути. Скажи-но, хіба тепер він не здається молодшим? Чи ж до лиця молодому сива борода в день весілля?..

— Бороду я знову відпущу, — перебив сестру Кіріко, безутішно поглядаючи на молоду. — Без бороди я так само старий, але на вроду поганіший.

— Муж є муж, телепню, красень він чи потвора, — повчально прорекла розсерджена сестра. — Гляди краще не обнови костюма! Ой боже, споганиш умить!

І вона заходилась обтрушувати йому з рукавів цукрову пудру, яка насипалася з тістечок, що їх він запакованими досі тримав при собі.

Було вже пізно, треба було йти спершу до мерії, аби не затримувати урядовця, а потім до церкви. Весілля мали відсвяткувати раніше, ніж звечоріє. На цьому наполягав дон Лізі, який дуже ревно пильнував приписи своєї служби. За столом він сидів, як на голках, надто через сестру, охочу до баляндрасів, пліток і бучних веселощів, та ще після доброї чарчини.

— Давайте нам музику! Що то за весілля без музики? будемо танцювати! Пошліть по сліпого Сідоро! Кличте музик з гітарами й мандолінами!

Вона підняла такий гвалт, що братові довелося відкликати її вбік.

— Цить, Нело, цить. Ти б мала розуміти, що я не хочу ні танців, ані музик.

— Як? От тобі й маєш! Це чому?

Дон Лізі насупився і зітхнув:

— Не забувай, ледь рік минув, як небога…

— Ти справді ще думаєш про неї? — насмішкувато перебила брата донна Нела. — І ведеш до шлюбу іншу? Ах, бідна Нунціата!

— Так, я беру шлюб удруге, — дон Кіріко поблід і опустив очі, — але не треба ні танців, ні музики. В мене зовсім інше на серці.

І коли сонце стояло вже на вечірньому прузі, він попросив тещу наготувати дочці усе що треба в дорогу.

— Ви ж бо знаєте, мені скоро дзвонити до вечерні, там, нагорі.

Перед тим як піти з рідної домівки, Марастелла кинулася матері на шию і знову заридала, затужила, та так, що здавалося, ніби не буде її сльозам кінця-краю. Не хотіла, не могла вона йти нагору з ним одна.

— Ми тебе всі разом проведемо, не плач, — заспокоювала її мати. — Не плач, дурненька.

Та стара й сама плакала, а разом з ними плакали й сусідки.

— Невеселі проводи! — кинув хтось із гостей.

Тільки розпашіла, як ніколи, донна Нела, сестра Кіріко, розчулена не була. Вона сповістила всім, що гуляла на дванадцятьох весіллях і ніде без сліз та без ласощів не обійшлося.

— Плаче дочка, покидаючи матір; плаче мати, виряджаючи дочку. Так ведеться. Краще випиймо ще по чарці, аби втихомирити душу, та й ходімо, коли вже Лізі так поспішає.

Всі вирушили в дорогу. Цей весільний похід нагадував скорше жалобну процесію. Забачивши його, люди виглядали з дверей, висовувалися з вікон, зупинялися прямо на вулиці і зітхали: «Бідолашне дівча!»

Нагорі, на невеликому майданчику перед огорожею, гості ще трохи постояли, напучуючи й підбадьорюючи Марастеллу на прощання. Сонце вже сідало, небо було вогненно-червоним, і море, здавалося, теж палало. Знизу, з села, невгавно долинав неясний гомін, ніби відлуння далекої бурі; дійшовши до гори, людські голоси згасали, задирливо нахлинаючи на білу гратчасту стіну довкола цвинтаря, оповитого