Читати книгу - "Воно"

дня в минулому вересні Едді прийшов зі школи та з власної глупоти дозволив сітчастим дверям грюкнути за собою, в той час як його вітчим був ліг здрімнути. Маклін вийшов зі спальні у своїх хвилястих сімейних трусах, волосся стирчить штопорами, щоки присивілі дводенною вікендовою щетиною, дихання присивіле двома днями вікендового пива. «Ну от, Едді, – сказав він, – мушу дати тобі ладу за те, що ти грюкнув тими йобаними дверима». У лексиконі Річа Макліна «дати ладу» слугувало евфемізмом для «збити тебе на лайно». Що він потім і зробив Едді. Едді знепритомнів, коли старий викинув його в сіни. Мати була прикрутила там низенько пару гачків для одягу, спеціально для нього з Дорсі, щоб вони вішали на них свої пальта. Ці гачки твердими сталевими пальцями буцнули Едді в крижі, от тоді він і впав у непам’ять. Прийшовши за десять хвилин до тями, він почув, як мати кричить, що вона доправить Едді у шпиталь і він її не зупинить.

– Після того, що трапилось з Дорсі? – відгукнувся його вітчим. – Ти бажаєш піти до в’язниці, жінко?

Це стало кінцем її балачок про шпиталь. Вона допомогла Едді дійти до його кімнати, де він ліг у ліжко, тремтячи, з укритим краплинами поту лобом. Протягом наступних трьох днів він єдино виходив зі своєї кімнати, тільки коли їх обох не було вдома. Тоді він, тихенько стогнучи, повільно кульгав до кухні й діставав з-під раковини віскі вітчима. Кілька дрібних ковточків притупляли біль. Біль загалом минувся на п’ятий день, але кров’ю він пісяв ще майже два тижні.

І того молотка в гаражі більше не було.

Як щодо цього? Як щодо цього, друзі та сусіди?

О, молоток «Крафтсмен» – звичайний молоток – там залишався. А безвіддачний молоток «Скотті», от той пропав. Особливий молоток його вітчима, той, якого йому з Дорсі заборонено було торкатися. «Якщо хтось із вас бодай торкнеться цього малюка, – сказав він їм того дня, коли купив його, – я з вас кишки повипускаю й на вуха понамотую». Дорсі боязко спитав, чи дуже дорогий цей молоток. Старий сказав, що той збіса здогадливий. Він пояснив, що молоток цей заповнений підшипниковими кульками й тому не дає віддачі, як би сильно ти ним не бив.

Тепер цей молоток пропав.

Оцінки в Едді були не найкращими тому, що відтоді як мати знову вийшла заміж, він часто пропускав школу, але дурником він аж ніяк не був. Він вирішив, що розуміє, куди дівся той безвіддачний молоток «Скотті». Він вирішив, що вітчим обробив ним Дорсі, а потім закопав його в саду чи, може, викинув у Канал. Це той випадок, які незрідка траплялися в коміксах жахів, котрі читав Едді, у тих, які він тримав на верхній полиці своєї шафи.

Він підійшов ближче до Каналу, що брижив між своїми бетонними берегами, немов проолієний шовк. Відблиск місяця мерехтів на його поверхні у формі бумеранга. Едді сів, похитуючи ліниво кросівками, вряди-годи постукуючи ними по бетону. Останні шість тижнів були доволі сухими, і вода пропливала, либонь, футів за дев’ять нижче вичовганих підошов його кросівок. Але якщо уважніше придивитися до стінок Каналу, можна було визначити різні рівні, до яких вона інколи цілком легко сягала. Відразу понад теперішнім рівнем води бетон мав темно-коричневий колір. Це коричневе забарвлення поступово вицвітало до жовтого, а далі й до майже білого кольору – на тому рівні, де з ним стикалися п’яти кросівок Едді, коли він ними помахував.

Вода плавно й нечутно текла з-під бетонної, брукованої всередині арки повз те місце, де сидів Едді, і далі до дерев’яного критого пішохідного мосту між Бессі-парком і Деррійською середньою школою. Борти мосту й дерев’яне мостиння – навіть крокви під дахом – були покриті вирізаними ініціалами, телефонними номерами та закликами. Закликами кохання; закликами, що отакий- то бажає «відсмоктати» чи «впихнутися»; закликами, що ті, кого виявлять за смоктанням чи впиханням, позбудуться прутнів або їм зашпаклюють гузно гарячою смолою; випадковими ексцентричними, непіддатними витлумаченню закликами. Один із таких залишався загадкою для Едді всю цю весну: «РЯТУЙТЕ РОСІЙСЬКИХ ЄВРЕЇВ! ЗБИРАЙТЕ ЦІННІ ПРИЗИ!»

Що це насправді означає? Бодай щось? Та чи має це значення?

Цього вечора Едді не заходив на Міст Поцілунків; він не мав жодного бажання переходити на той бік, де стоїть середня школа. Він думав, що, мабуть, поспить у парку, можливо, в сухому листі під естрадою, але поки що добре було просто сидіти тут. У парку йому подобалося, він часто сюди приходив, коли мусив подумати. Подеколи він бачив людей, що обжималися між дерев у гайках, розкиданих по всьому парку, але Едді їх не займав і вони не займали Едді. Він чув на ігровому майданчику в школі зловісні оповідки про педиків, які після заходу сонця шастають по Бессі-парку, і сприймав ці історії безсумнівними, але до нього ніхто ніколи не чіплявся. Парк був мирним місцем, а найкраще місце в ньому, на його думку, було тут, де він зараз сидів. Йому подобалося тут посеред літа, коли вода спадала так низько, що дзюрчала крізь каміння, фактично розбігаючись на окремі струмочки, які вигиналися й вихилялися, інколи сходячись знову. Йому подобалося тут наприкінці березня й на початку квітня, відразу після скресання криги, коли він інколи простоював біля Каналу (сидіти тоді ще занадто холодно, сраку собі відморозиш) годину чи й довше, натягнувши щільніше на голову каптур старої парки, вже два роки йому замалої, з руками в кишенях, не усвідомлюючи, як тремтить і труситься його худеньке тіло. Упродовж тижня чи двох після скресання криги Канал мав якусь лячну, притягальну силу. Едді був зачарований тим, як скипала білим вода, вириваючись з-під брукованої арки, як з ревінням бігла повз нього, несучи за собою палички й гілки, і всякого роду людський мотлох. Він не раз собі уявляв, як іде в березні повз Канал зі своїм вітчимом і раптом з усієї сили штовхає того виродка нахер. Той кричить, крутить руками, шукаючи рівноваги, і валиться вниз, а Едді стоїть на бетонному парапеті й дивиться, як його відносить течією, голова чорним м’ячем колихається посеред дикого білобурунного потоку. Він там стоїть, так, і, склавши долоні в рупор біля рота, кричить: «ЦЕ ЗА ДОРСІ, ТИ, ГНИЛИЙ ЧЛЕНОСМОКУ! КОЛИ ПОТРАПИШ ДО ПЕКЛА, СКАЖИ ДИЯВОЛУ, ЩО ОСТАННЄ, ЩО ТИ ЧУВ У СВОЄМУ ЖИТТІ, ЦЕ ЯК Я ТОБІ КАЖУ: НЕ ЧІПЛЯЙСЯ ДО ТИХ, ХТО МЕНШИЙ ЗА ТЕБЕ». Цього ніколи не трапиться, звичайно, але це була абсолютно чудесна фантазія. Велика мрія, яку приємно мріяти, поки сидиш тут, біля Каналу, а…

Аж тут чиясь рука зімкнулася на ступні Едді.

Він якраз був задивився поза Канал, у бік школи, сонно усміхаючись доволі гарною усмішкою, уявляючи, як його вітчима відносить геть лютою течією весняної поводі, заносить геть з його життя назавжди. М’який, але міцний хват наполохав його так сильно, що він мало не втратив рівновагу, ледве не перекинувся у Канал.

«Це якийсь із тих педиків, що про них завжди