Читати книгу - "Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Під кобурою утворилася мокра пляма, я посунувся ближче до пічки.
Увійшла Поліна.
— Що, вбралися? Нехай би висохло ще. Ну як хочете. Дивлюся на вас, Михайле Івановичу, щастить вам. Якби вам так не щастило — не уявляю, як би ваше життя склалося далі. У в’язниці б сиділи. А ви Зуселя зарили — він відкопався. Мойсеєнко знову ж повісився сам собою.
— До чого тут Зусель? Із чого ви вигадали, що я його закопав?
— Та він же сам розповів. Сказав, ви його тягли і закопували. А він воскрес. Він у мене кілька днів відлежувався. Вдень і вночі йому втовкмачувала в голову його діряву, що ви його не закопували. А відкопували. Він усе забув, ну, не все, а що до вас приходив, що Довида захищав. Мені Штадлер розповів письмово. Я Зуселю таки вклала в голову, що мені треба. Що його бандити закопали, а ви відрили своїми руками особисто. Ну, звичайно, мене можна засудити словесно. Але я для його користі. Щоб хіпежу не влаштовувати. І без того вся Лисковиця гула. Мені треба, щоб ви тільки за моєю справою проходили. Тільки за моєю! Я в інший бік не хотіла вас відпускати. Мало що ви ще кому наробили. Ви тільки переді мною мусите відповісти.
Я перетерпів.
Спитав мирно:
— Гроші Зуселю Малка давала. На що гроші? Він до мене їхав з грошима. Не довіз до мене. Малка голосила на весь Остер.
Що Гришко ці гроші фактично вкрав і тільки обгортку залишив у кишені у Зуселя, я не додав. Дітей не можна вплутувати. Ніколи.
Лаєвська засміялася:
— А-а-а, були таки гроші? Зусель, коли до тями прийшов, тут у мене заводив розповідь про те, що він від смерті відкупився. Він казав: «Я дав хабар. Мене з того світу відпустили». А він Малчині гроші процвиндрив? І звідки у неї? На маці заробила? Святе-святе, а грошей коштує. За все люди платять, щоб почуватися. І не скаржаться, між іншим. Вона збирала на Тору, мріяла просто. Щоб російською мовою. Скаржилася, що хлопці — Гришко та Вовка — ледачі, справжньої мови не осягнуть, Тору не читатимуть як годиться. Як у євреїв належить. Нехай, каже, хоч по-російськи, може, зійде. Щоправда, сумнівалася. У когось ще до революції бачила — по-російськи. Я їй обіцяла дістати. Не траплялося. Після війни мало що траплялося з такого. Пропало, як не було. Ну, Малка додумалася — Зуселю доручення давати! На Тору, точно. Більш ні на що.
— Як ні на що? А дітей годувати, одежинку їм, таке інше і тому подібне?
Лаєвська відмахнулася.
— Ой, Малка про таке не думала. Тим більш, якщо у неї гроші завелись. Дала б мені в руки — я б зберегла. А щодо годувати — вона повторювала, що Тора саме навчить Гришка з Вовкою. Тора, мовляв, нагодує. Йоську вона відкинула. З м’ясом, а відкинула від себе.
— Гаразд, Поліно Львівно. За Табачника вам спасибі. Припустимо. А за Євсея? Що вам за Євсея належить?
Поліна стиснула губи. Не сердечком, як зазвичай, а прямою товстою лінією.
— Гаряче, Поліно Львівно? Пече? Як Лількою? Звідки ви взяли ножа, від якого Лілька загинула, здогадуюся. А навіщо ви його Євсею притягли?
— Довид розповів? А хто ще. Довид. Якби сам Євсей — зі мною у вас інша розмова була б. Я його принесла, щоб мати на вас управу, Михайле Івановичу. Я його принесла з Ліліною кров’ю і вашими відбитками, бо ви мені потрібні були. Ви у мене Лільку забрали. Вкрали. Ви мені від неї нічого не залишили. Від дітей моїх ви мені нічого не залишили. Я подумала так. Я хоч і не молода. Але й не стара зовсім. Сара народила коли? Коли їй під дев’яносто стукнуло. А у мене ще по-жіночому кров йде за терміном. Ось що я хотіла. Ось для чого я ножа Євсею принесла. Не кривіться, Михайле Івановичу. І лягли б зі мною. І все таке інше. А Довид затію мою зіпсував. Ніж вистежив і Зуселю віддав. Зусель — назад мені. Приніс чистенький. Він у мене управу на вас забрав. Ножик почистив — і все. Не стало на вас управи. Залишилося мені вас тільки гнати і гнати, гнати і гнати. Я вам чесно зізнаюся, навіть плакала над цим ножиком. А Зусель! Приніс, дурень, причому з образливими словами, що я людей лякаю, а треба у спокої тримати для подальшого. А для чого — подальшого? Далі тільки яма все одно. Не кажучи про Євсея, який узагалі нашкодив до краю — убив себе наповал. Наповал! Уявляєте, до чого дійшов! Але треба про інше сказати. Я з мертвими не рахуюсь, хто більше винен. І ось. Я дивувалася, чому у вас з Лількою дитина не зачиналася. Може, подумала, Ганнуся у Любочки вашої нагуляна? Сидіть, сидіть, усяке буває. Я з Любочкою познайомилася, розмови з нею говорила про це саме. Як баба з бабою. Ні. Ваша Ганнуся. Про Лільку я зі зла бовкнула Любочці. Визнаю. Але ви зрозумійте моє становище. У вас і Любочка, і Ганнуся. І Йоську ви тоді забрали. А у мене — пшик. Пшик! Ви уявляєте?
І тут Лаєвська посміхнулася. І стулила губи сердечком.
Я запитав:
— Чому до Євсея побігли? Мені Довид розповів, що у вас із ним справи крутилися. І Белка підтвердила. Євсея я вам, Поліно Львівно, не пробачу. Як хочете. Євсей — окремо.
Лаєвська склала руки на грудях. Розчепірені пальці притиснула, ніби хотіла щось вичавити з-під халата наверх.
— Ви мені зуби не заговорюйте, Михайле Івановичу. У нас чесна остання розмова. Євсей знав, що ви з Лількою крутите. Євсей мені добре допомагав. Я ж, коли по дитбудинках їздила, бачила, і за документами читала — мені давали, я довіру людей умію здобувати, — є єврейські діти. Деякі свої прізвище знають, деякі — ні. Але якщо хлопчик обрізаний — питань немає. А йому і прізвище інше, і ім’я інше. З Євсеєм я познайомилася з приводу його тестя — Довида. У мене клієнтка обшивалася — сусідка Євсея. У літах, саме Довиду до пари. Теж удова. Єврейська жінка. Культурна. Попросила мене
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін», після закриття браузера.