Читати книгу - "Спартак, Рафаелло Джованьолі"

— Хай тобі супутниками будуть боги! — звернувся до нього хазяїн. — Ти здалека приїхав?.. Чи не бажаєш спочити й попоїсти?.. Чи не хочеш покуштувати смаженого стегенця ягняти?.. Воно ніжне, мов травиця, на якій паслася його мати… Ти ж, мабуть, довго і швидко їхав?.. Можу подати тобі старого формійського вина, що не побоїться порівняння з нектаром, який подають до столу всевишнього Юпітера… Та сідай же, прошу, ти, далебі, втомився…

І, сказавши це, вийшов…

— Хвала великому Юпітерові, всеблагому визволителеві, — сказав апулієць, — що звільнив нас од нестерпних теревенів цього базіки.

— І правда, який надокучливий, — згодився відпущеник.

На цьому розмова між подорожніми урвалася.

Відпущеник, здавалося, заглибився у свої думки, а апулійський хлібороб допитливо поглядав на нього, граючись ножем, що лежав на столі.

Повернувся хазяїн заїзду і поставив кожному гостеві окремо обіцяну печеню з ягняти; обидва подорожні з великим апетитом почали їсти.

— Так тобі подобається мій кінь? — спитав апулієць, закінчивши їсти.

— Присягаюсь Геркулесом!.. Чи подобається?.. Ще б пак, адже він справжньої апулійської породи… стрункий… баский… з підібраними боками, а ноги в нього тонкі, жилаві, шия вигнута… Уявіть собі, що…

То чи не дав би ти мені за нього одного з твоїх двадцяти коней? — нетерпляче перебив хлібороб.

— Із сорока, громадянине, з сорока, бо мій заїзд першого, а не останнього розряду, а ти знаєш…

— То дай мені одного з сорока, ста, тисячі коней твоєї стайні! — запально крикнув апулієць. — І хай Ескулап поприщить тобі язика!

— Та… як його… той… проміняти коня, якого добре знаєш… на іншого… він і гарний, та… може, норовистий… — ніяково відповів хазяїн заїзду, чухаючи потилицю. — Мабуть, це мені не підійде, бо, чи чуєш, одного разу, років п'ять тому, зі мною трапилося таке, що…

— Та я не збираюся зовсім віддавати тобі мого коня, бо я не проміняю його на найкращого з твоїх, — я хочу залишити тобі його в заклад… Ти мені даси одного з твоїх коней, щоб доїхати до найближчого заїзду, там я залишу твого коня і візьму іншого і так робитиму, поки не доїду… Поки не доїду, куди мені треба… По дорозі назад заберу свого Аякса… Так зовуть мого гнідого…

— Ну, про нього можеш не клопотатися, він буде ситий, аж вилискуватиме. Я добре знаю, як доглядати коней… А ти, бачу, дуже поспішаєш і далеко маєш їхати?.. Чи не до Беневента?

— Можливо, — усміхнувся подорожній.

— Або аж до Капуї?

— Можливо.

— А то, може, й до самого Рима?

— Можливо… Ну, вип'ємо з чаші дружби, і не сердься, що я трохи пожартував з твоєї цікавості. Пий!

— За твою щасливу подорож і за твій успіх, — сказав хазяїн заїзду, ковтнувши два-три рази з чаші і передавши її знову апулійцеві.

Той не взяв і сказав:

— Тепер передай чашу цьому подорожньому та випий спочатку і за його здоров'я.

І, звертаючись до відпущеника, спитав:

— Мені здається, що ти відпущеник.

— Так, відпущеник, — чемно відповів дебелий подорожній. — Я відпущеник сімейства Манлія Імперіоза.

— О, то знаменитий і стародавній рід! — зауважив хазяїн заїзду.

— Я їду в Рим розповісти Тітові Манлію про збитки, заподіяні його віллі біля Брундізія бунтівниками-гладіаторами.

_ Ох, ці гладіатори!.. — стиха промовив хазяїн заїзду і

мимоволі здригнувся — Не нагадуйте мені про них… ради Юпітера Державця… Я досі не можу забути, як вони налякали мене два місяці тому, коли пройшли тут по дорозі на Брундізій.

— Хай вони будуть прокляті разом з їхнім підлим вождем! — запально вигукнув апулійський землероб, грюкнувши кулаком по столу. — А багато шкоди вони тобі заподіяли? — спитав він хазяїна заїзду.

— Та, сказати правду, не дуже багато… Вони навіть з повагою поставилися до мене й до моєї сім'ї… Взяли у мене сорок коней… але заплатили за них чистим золотом… Бачили б ви, як вони тут ішли!.. Яке величезне військо!.. Йому кінця-краю не було! І які стрункі легіони!.. Коли б не гріх було порівнювати наших славних воїнів з цими розбишаками, я б сказав, що їхні легіони нічим не відрізняються од наших.

— Скажи по совісті, — втрутився відпущеник, — коли вже порівнювати, то не гріх визнати, що Спартак — великий полководець. З шістдесяти тисяч рабів і гладіаторів він зумів створити військо в шістдесят тисяч хоробрих дисциплінованих воїнів.

— Он як!., Присягаюся римськими богами Згоди! — здивовано і обурено вигукнув хлібороб, звертаючись до відпущеника. — Як?.. Підлий гладіатор спустошив віллу твого господаря і благодійника, а ти, негіднику, насмілюєшся захищати його вчинки і вихваляти його за доблесть!

— В ім'я всевишнього Юпітера, не думай так!.. — смиренно і шанобливо заперечив відпущеник. — Зовсім не про це я говорив!.. А до того ж, скажу тобі, гладіатори зовсім і не грабували віллу мого господаря…

— А чому ж ти щойно сказав, що їдеш доповісти Тітові Манлію Імперіозу про великі збитки, які заподіяли віллі гладіатори?

— Та збитки, про які я натякнув, заподіяні не палацові і не господарству… Я маю розповісти йому про втечу п'ятдесяти чотирьох з шістдесяти рабів, які були при віллі. Всіх їх гладіатори звільнили і дали право вибирати — йти за ними чи залишатися. Що ж, по-твоєму, це малі збитки? Хто тепер буде працювати, орати, сіяти, хто підрізатиме виноград і збиратиме врожай у маєтку мого господаря?

Нехай провалиться в Ереб Спартак з своїми гладіаторами! — люто й зневажливо крикнув апулійський землероб, — Вип'ємо за їхню погибель і за наше щастя!

Коли він розплатився і підвівся, щоб іти до стайні вибирати коня, хазяїн заїзду спинив його.

— Зачекай трошки, шановний громадянине, — щоб ніхто не міг сказати, що добрий чоловік поїхав від Азелліона без таблички гостинності!

І він вийшов з кімнати, залишивши в ній обох подорожніх.

— Як видно, добрий чоловік, — зауважив відпущеник.

— Напевне, — погодився апулієць.

Незабаром Азелліон повернувся з дерев'яною табличкою, на якій було написано його ім'я, і, розломивши її надвоє, дав апулійцеві половинку, на якій від підпису лишилося «… ліон».

— Ця половина таблички, — сказав він, — забезпечить тобі прихильність хазяїв інших заїздів. Показуй її їм і будь певен, що вони тобі відразу ж даватимуть найкращого коня. Так на поштових заїздах завжди поводяться з тими, хто має половину моєї таблички гостинності. Я пригадую, як одного разу проїздом, сім років тому, Корнелій Хрізогон, відпущеник славетного Сулли…

— Щиро дякую тобі за люб'язність, — перебив його апулієць. — І будь певен, що, незважаючи на твою нестерпну балакучість, Порцій Мутілій,