Читати книгу - "Лабіринт Мінотавра, Олександр Павлович Бердник"

— І так буде завжди? — сумно запитав Зореслав.

— Ні, — дзвінко мовила Лада. — Прийдешність відкриє людям небувалі світи. Ваші правнуки піднімуться в зоряну далечінь, відкриють браму до інших людей. Ось тоді знадобиться невмирущість, бо перед мандрівниками постане вічна дорога — прекрасна й казкова. Складіть нові билини для нащадків своїх, посійте в їхні серця зерна радісних мрій. Вони дадуть буйний квіт у краю свободи…

Зореслав слухав, ніби в півсні. Купався в звуках заколисуючих слів, пив широко розкритими очима, вухами, всім чуттям нові враження, знання, розуміння і повнився тривожним передвістям нових таємничих шляхів.

Минуло три дні. Побратими прощалися з Родом і Ладою. їм дали на дорогу припасів, тепле вбрання, Зореславові ж поклали в потаємну кишеню сорочки маленьку кулясту пляшечку, ніби вирізьблену з чорного каменю.

— Вона порожня, — мовила, обіймаючи яровита, Лада. — Набереш в неї води і матимеш те, заради чого ви йшли в далекий край…

— Звичайна вода стане живою водою?

— Так. Нею можна оживити мертвого, загоїти рани. І навіть стати невмирущим, якщо…

Лада схилилася до вуха Зореслава, шепнула кілька слів. Відсторонившись, суворо глянула в очі.

— Тільки затям назавжди: доки ти серед світу, доки поміж рідними людьми, доки прагнеш вести їх до кращої долі, остерігайся переступити межу невмирущості. Осягни безсмертя лише тоді, коли захочеш прийти до нас, коли зоряний край невблаганно покличе тебе, коли земля вже не втримає твого серця. Чуєте, діти?

Літаючим кораблем побратимів перенесли з долини на високий гірський плай. ї чекав мовчазний провідник у хутряному вбранні. Він нічого не запитав, не здивувався, побачивши велику літаючу кулю, лише затулився від неї широким рукавом, ніби захищаючи очі від сліпучого блиску.

Йшли побратими крутими стежками, наче одривали щось від душі. Оглядалися, сподіваючись ще побачити в небі зоряну колісницю, казковий корабель Рода й Лади. Та гори були мовчазні, простір порожній. Провідник переправив мандрівників через грізний водокрут, допоміг вийти з човна, сам одразу ж відштовхнувся веслом од берега і поплив назад. Незабаром на тім боці вже не видно було нікого.

— Що ж тепер? — запитав Вітрограй. — Хто поведе далі?

— Знаємо стежку, — впевнено мовив Дуб. — Вона виведе нас аж до поселень, де є люди. А звідти — до моря…

— Я ще маю побути в городищі, — раптом озвався Зореслав.

— В якому? — здивувався Дуб.

— Там, де був раніше.

— Навіщо? Рід і Лада хіба щось веліли? Що сталося, брате?

— Мені ніхто не може веліти! — потемнів від раптової люті Зореслав. — Сам знаю, як діяти, ніхто не сміє мене зупинити…

Він бігцем рушив крутою стежиною, не оглядаючись на товаришів. Хлопці перезирнулися, вражені несподіваною зміною, що сталася з побратимом.

— Треба було сказати про дивне городище в долині, — збентежено мовив Вітрограй. — Лихо, Дубе!

— Забули! — гірко озвався Дуб. — Зореславе, зажди! Зажди!

Яровит не відповідав. Постать його зникла поміж густими кущами, лише здалека чувся шурхіт каміння, що осипалося з-під його ніг.

— Біжи за ним, — твердо сказав Вітрограй. — Спробуй зупинити…

— А як ні?

— Жди біля городища. Заховайся…

— А ти?

— Дожену провідника, треба повідомити пращурам. Без них ми нічого не вдіємо…

— А водокрут? Як ти його подолаєш?

— Не турбуйся тим! Поспішай за братом…

І Вітрограй почав розмотувати довгий мотузок, обкручений довкола пояса…

…А Зореслав ішов у якомусь барвистому тумані. Ступав ногами, ніби не своїми, не бачив довкола ні гір, ні безодень, лише дослухався грізного голосу, що невблаганно гримів у свідомості:

— Ти повернешся! Ти повернешся! Ти повернешся!

Рушиться вниз каміння — байдуже! Потоки шаленіють обабіч стежини, погрожують — нехай! Сила — всевладна, нещадна — кличе, тягне, не дає спинитись і на мить.

Знайома непривітна долина, а в ній — похмуре городище. Зореслав поспішає до воріт, гримлять мостові ланцюги від важкої ходи яровита. Брама роззявляє чорну пащу. Ніхто не зустрічає юнака, проте він знає, куди йти. Незримий наказ веде у підземелля, змушує опускатися звивистими сходами. Богиня Калі зустрічає Зореслава зловтішним усміхом, на її чолі багряниться кривава квітка, заливає жахним сяйвом підземний храм. З мороку до юнака наближається знайома висока постать, полум’яні очі розпанахують душу.

— Я прийшов, — прошепотів Зореслав, заплющуючи повіки, бо нестерпно було дивитися у нелюдські зіниці.

— Де був? — прошелестіло тихе запитання, а яровитові здавалося, що від того слова затремтіли стіни храму.

— У долині, — насилу витиснув з себе юнак. — У горах…

— Кого бачив?

— Рода й Ладу. Зоряних братів. — Ніжна усмішка осяяла змучене обличчя яровита. — Вони прекрасні!..

— Їх нема! — владно заперечив голос. — То — мара твого розуму…

— Вони дали мені живу воду, — слабо заперечив юнак. — Чому ти лютий? Хто ти, що змусив мене прийти сюди?

— Тут я запитую, мізерне створіння, — гордовито відповів голос. — Живу воду залиш мені, а сам помандруєш до рідного краю. І запам’ятай, що я тобі звелю. Навіки, назавжди!

— Навіки! — покірно згодився Зореслав, заплющуючи очі. Його хитали хвилі втоми, хотілося заснути. — Навіки… навіки…

— Нічого не було, — наказував невідомий. — Не було чарівної долини. Не було зоряних братів. Не було летючих кораблів.

— Не було, — шепотів яровит.

— Зорі — то небесні вогні, де живуть могутні боги. Чуєш?

— Чую. То вогні далеких богів.

— Ви, люди, ніколи не посмієте сягнути в небо. Там — житла богів, перед якими люди безсилі.

— Безсилі, — зітхнув Зореслав.

— Так ти повідаєш, дітям