Читати книгу - "Звіяні Вітром (том 1)"

Скарлет, однак, мовчки погоджувалася з тітонькою Туп. Вона також відчувала, що він не поважає жінок, окрім хіба Мелані. Бо от змірюючи пронизливим поглядом постать Скарлет, він щоразу наче роздягав її догола. Ні, словами він нічого такого не казав - якби він це спробував, вона б його добре вибештала! Але просто в одвертому погляді очей на його смуглявому обличчі проступало таке зухвальство, ніби всі на світі жінки йому належали і він міг потішитись будь-якою, коли схоче. І лише на Мелані він дивився інакше. Не було тоді в його очах ні холодної оцінки, ні насмішкуватості, а в голосі, коли він звертався до неї, з’являлись якісь особливі нотки - невдаваної чемності, поваги, бажання стати в пригоді.

- Не розумію, чому ви з нею завжди куди люб’язніші, ніж зі мною,- холодно зауважила якось надвечірньої пори Скарлет, лишившися наодинці з ним, коли Мелані й Туп пішли передрімати.

Цілу годину вона спостерігала, як Рет тримав у руках міток пряжі, поки Мелані перемотувала його на клубок, як з незворушним обличчям він вислуховував нескінченні розповіді її про Ешлі, яка вона горда ним та як Ешлі просувається по службі. Скарлет знала, що Рет зовсім не в захопленні від Ешлі і що йому байдужісінько до його нового майорського звання. А проте він чемно притакував і висловлював по ходу розмови доречні зауваження про мужність Ешлі.

“Але варто мені згадати ім’я Ешлі, як він одразу настовбурчить брови й так гидко ошкірить рота!” - роздратовано подумала Скарлет.

- Я ж гарніша за неї,- провадила вона далі.- Не розумію, чому ви з нею люб’язніші, ніж зі мною.

- Смію я потішити себе надією, що ви ревнуєте?

- Тільки не уявляйте собі бозна-що!

- Ще одна надія розвіялась. Коли я “люб’язніший” з місіс Вілкс, то це тому, що вона цього заслуговує. Таких щирих, добрих і безкорисливих людей я мало зустрічав у житті. Але, можливо, ви не помітили цих її рис. І крім того, незважаючи на свою молодість, вона належить до небагатьох шляхетних дам, що їх я мав честь пізнати.

- Ви хочете сказати, що я для вас не шляхетна дама?

- Мені здається, ми ще при нашому знайомстві встановили, що ви взагалі не дама.

- Ви робитесь бридким і осоружним, коли починаєте наново те все витягати! Як у вас стає совісті витикати мені в очі той дитячий вибрик? То було хтозна-коли, я вже виросла відтоді й давно б усе забула, якби ви раз у раз не шпигали мене й не піддражнювали.

- Не думаю, щоб то був дитячий вибрик, та й не вірю, що ви змінилися. Коли щось не по-вашому, ви й сьогодні ладні шпурлятися вазами. Правда, тепер ви й так маєте змогу чинити що хочете, тож не виникає потреби товкти антикваріат.

- І який же ви… О, якби я була чоловіком! Я б викликала вас на дуель і…

- І дістали б кулю в лоб. Я влучаю в десятицентівку з п’ятдесяти ярдів. Краще послуговуйтесь/своєю випробуваною зброєю - усмішками, вазами й так далі.

- Ви просто поганець.

- Гадаєте, я ображуся на вашу мову? На жаль, мушу вас розчарувати. Я не можу гніватись, коли мене називають словом, що відповідає істині. Звичайно, я поганець,- але чом би й ні? У нас вільна країна, і кожен може бути собі поганцем, коли це йому до вподоби. Тільки такі лицемірки, як ви, люба пані, силкуються приховати, які чорні в них .душі, і шаленіють, коли чують про себе правду.

Перед цим спокійним усміхом, перед цією неквапливою манерою говорити вона була безпорадна: його нічим не можна було пройняти. Її звичні знаряддя - зневага, холодність, ущипливі слова - тут не діяли, бо хоч би що вона сказала, він залишався незворушним. З досвіду вона знала, що брехун найзапальніше обстоює свою правдивість, боягуз - свою хоробрість, хам - свою вихованість, негідник - свою честь. А от з Ретом було зовсім інакше. Він, сміючись, визнавав усі свої вади й напрошувався, щоб його обзивали далі й далі.

Всі ці місяці він як приїжджав несподівано, так і зникав, не прощаючись перед від’їздом. Скарлет ніколи не могла довідатись, що за справи приводили його до Атланти, адже мало хто з тих, які проводили торговельні судна крізь блокаду, вважав за потрібне забиратись так далеко від узбережжя. Звичайно вони розвантажувались у Вілмінгтоні або Чарлстоні, де на аукціонах їх чекали рої купців та спекулянтів з усього Півдня. Скарлет приємно було б думати, що Рет Батлер приїздив тільки заради неї до Атланти, але навіть за всього свого надмірного марнославства вона не допускала такої думки. Якби він хоч трохи залицявся до неї, чи показав, що ревнує до котрогось кавалера, чи потис їй крадькома руку, чи попросив портрет або хустинку на пам’ять, вона могла б з тріумфом відзначити, що і його полонила своїми чарами. Але ж ні - її аж дратувало, що він нічим не показує своєї закоханості, ще й більше того: бачить ніби наскрізь усі її хитрощі, якими вона силкувалася упокорити його.

Щоразу, коли він з’являвся у місті, все жіноцтво оживало. Його не тільки повивав романтичний ореол відчайдушного сміливця, що проривається крізь блокаду, а й супроводив такий притягальний поголос про щось нице й заборонне. За ним же була така лиха слава! І з кожним разом, коли міські матрони збирались попліткувати, репутація його падала все нижче й нижче, від чого він ставав ще звабливішим в очах молодих дівчат. А оскільки більшість з них були ще невицнятка, вся їхня поінформованість обмежувалася тим, що він, мовляв, “багато що собі дозволяє з жінками”, хоч у чому саме полягало оте “багато що”, вони не знали. Чули вони й такі перешепти, що з ним дівчині небезпечно спілкуватись. Було дивно, що, маючи таку репутацію, він ані разу, відколи вперше з’явився в Атланті, не спробував бодай поцілувати руку якоїсь панночки. Хоча це якраз робило його ще таємничішим і звабливішим.

Як не брати до уваги героїв війни, то про нього говорили в Атланті чи не найбільше. Кожен знав у всіх деталях, як його вигнали з Вест-Пойнту за пияцтво і за “щось таке з жінками”. Давно набула розголосу страшенно скандальна історія дівчини з Чарлстона, яку він ославив, та її брата, якого він застрелив на дуелі. Листування з чарлстонцями доповнило цю інформацію даними про те,