Читати книгу - "Війна з багатоликим звіром"

Станіслав потроху втрачає свою велетенську силу, і я змушена допомагати йому прибирати тротуар перед будинком. Я розсікаю сніг важким шкреблом, а Станіслав, зіпершись на стіну, дивиться, мов старий засмучений сенбернар. Потім десь із годину ми відігріваємося біля батареї, чекаючи на гарячу ванну — після зняття ТСЗ стало легше, усі квартири нормально опалюються, як, до речі, й фотолабораторія в підвалі.

Березень розпочався сонячними днями, заводські труби курять, усе потроху нормалізується, мікрорайон виповнився дорослими і дітлахами. Мені страшенно сумно за нашими малими, вони ще в бабусі на Шумаві, але побачити свого нікчемного татуся для них було б нестерпно. Мене діти теж жахаються, наче примари. Мені так кортить погладити котресь по голівці, та їхні батьки мене б, очевидно, вбили. Сідаю в автобус я тепер лише на околиці, де мене ніхто не знає.

У четвер увечері несподівано з’явилися Польда з Рітою, однак ми марно сподівалися, що в нас знову будуть ром, пиво й картопля. Вони принесли тільки валізу із зіпсованими замками, куди Ріта запхала свої речі, а Польда перев’язав мотузкою.

— Куди це ви? — запитав Тібор.

— Ріта тепер житиме в мене, як законна дружина, — гордо пояснив Польда Штрунц.

— А в костьолі ви вже повінчались? — насміхалася з них Мія. — Де ж ваші обручки?

— Від завтра я починаю працювати в кав’ярні «Савой», а обручки в нас будуть з масивного золота 583 проби, такі тобі й не снилися, перекупко нещасна, — відрубала їй Ріта, а Тіборові й Тіні сказала: — Дякую вам за гостину. Я ніколи не забуваю добра. Але до «Савою» не ходіть, бо зараз туди впускають лише білих.

— І ми дамо цим двом так спокійно піти? Дезертирувати, втекти, зрадити компанію?! — репетував Арсен Кралік.

— Заткнися, блазню! — крикнула Ріта. — Тепер уже все змінилось, гнідаків просто винищують. Розійдіться краще добром, бо матимете неприємності.

— Я прощаюся з вами по-доброму, бо саме тут познайомився з Рітою, — сказав розчулено Польда Штрунц. — Якщо можу вам щось порадити, то це єдине — займіться негайно АТ. Виняткова штука, ми з Рітою завдяки їй абсолютно щасливі. — Він підняв перев’язану валізу й повів Ріту до виходу.

— Хотілося б бачити, як двоє таких недоумків пірнають у «глибини власного єства»! — пирснув Арсен. — Скоро вже цей АТ рекомендуватимуть для відгодівлі поросят… Правду я кажу, Тіборе?

— Відчепись ти од мене! — гримнув Тібор, якому вже все остогидло, й, схопивши Мію за плече, повів до ванної.

Польда виніс валізу на сходи, Ріта тим часом перекинулася словом з Леоною й Тіною в передпокої.

— Дівчатка, у цьому звіринці на вас нічого доброго не чекає. На вашому місці, я негайно привезла б додому дітей і розпочала нормальне життя. Тіно, вижени цей набрід і привези малого Томашека.

— Мені б дуже хотілося… — зітхнула Тіна.

— Ви з Польдою справді займаєтесь АТ? — не повірила Леона.

— Так, Польду навчили цього на фабриці, він надзвичайно захопився, тож і я була змушена… Власне, в мене не виходить, я нічого не відчуваю, — зізналася Ріта, — але коли це приносить радість моєму Польді… то я просто заплющую очі й вдаю, ніби почуваюся казково. А мені з ним справді добре, він єдиний чоловік, що досі не бив мене, до того ж привів до себе додому й збирається зі мною нормально жити! — розквітла Ріта й побігла здоганяти свого нареченого.

У кімнаті на брудному килимі сиділи Арсен зі Станіславом. Тримаючи між ногами відра з теплою водою, вони методично набирали її бляшаними кухлями й уливали в себе. З ванної долинало плескання по мокрому тілі — це розважалися Тібор з Мією.

Хто тільки не намагався допомогти останній на всю лікарню рудій медсестрі, Леоні Бімоньовій. Коли вона сьогодні вранці зайшла до ординаторської, на неї вже чекали, крім своїх лікарів, ще п’ятеро, а також лежала непочата пака брошурок АТ.

— Невже це так важко, сестро Бімоньова, встановити контроль над власними емоціями? — стоячи в дверях, гримнув гладкий невропатолог. — Розслабтеся, зосередьтесь і сприймайте все як гру! Викликайте в собі зорові та смакові образи, скажімо, лимон, тільки-но ви його розрізали й відчуваєте, який він соковитий і кислий.

— Або ж уявіть грудочку цукру: квадратну, жорстку й солодку, — перебив його психіатр, якому, в свою чергу, не дав доказати атлетичного вигляду ортопед:

— Краще спробуйте поєднати зоровий образ із відчуттям! Скажімо, думайте про ялинку, яка вона холодна й колюча — це у вас піде легко, побачите! І відразу ж уявіть клаптик вати… білесенький і м’якесенький…

— Набагато більше вам допоможе уявлення про те, начебто ви повільно опускаєтесь у м’які перини, — запропонувала гарна молода лікарка-рентгенолог Зузана, а худий офтальмолог додав:

— Ви гойдаєтесь у човні, який вільно пливе річкою…

— Тож бачите, Леоно, ще не пізно, — зітхнув завідувач відділення, коли йому, нарешті, пощастило виставити за двері ординаторської своїх гомінких колег. — Цього тижня через вас мене двічі викликали до головного…

— Протягом вихідних я дам собі лад і в понеділок уранці прийду сліпучо-білою! — пообіцяла Леона засмученому шефові, який на прощання вручив їй уже шосту цього тижня брошуру АТ.

— Пані Леонко, ви завжди така ласкава до мене, в мене щось є для вас, — прощебетала на сходах старенька прибиральниця, тицяючи Леоні ще одну білу книжечку. — Це вам якнайкраще допоможе!

— Послухайте, якби ви тільки хотіли розім’ятись… Там унизу в мене абсолютний спокій, — запропонував згодом свою допомогу й санітар нашої трупарні.

Усі вони принаймні мають якесь відношення до медицини, та коли мене починають лікувати вже й мої хворі… Перед входом до кожної палати я кам’янію від думки про це. В 22-й палаті лежать чотири пацієнтки, три з них уже приготували білі брошури.

— Ви така інтелігентна, сестро Леоно, — агітує