Читати книгу - "Чоловіки під охороною"

— Берідж, ви зараз же повернете вакцину!

— Зробити це неможливо, — цілком спокійно відповідає вона. — Її вже використано.

— Використано?! — вигукую я, підносячи вгору руки. — Ким?

— Я скажу вам через кілька-хвилин.

— Але хіба ви не знаєте, що це дуже небезпечно? Ми ще не можемо гарантувати, що ця вакцина нешкідлива!

— Людина, яка прищепила її собі, все чудово знає. Вона добровільно зголосилася стати піддослідним кроликом.

— Берідж, назвіть її прізвище! Я вимагаю негайно назвати прізвище тієї людини! Це дуже серйозно. За моєю спиною в лабораторії діється казна-що!

Погляд у Берідж стає серйозним:

— Сядьте, докторе, — каже вона напруженим голосом. — В усякому разі, я збиралася вам про все розповісти. Мені шкода, що так погано вийшло і що ви помітили зникнення третьої дози, перше ніж я вам про це сказала. Вакцина зникла внаслідок тих рішень, які «ми» ухвалили щодо вас.

Я підводжу брови й сухо кидаю:

— Що ж, я хотів би їх знати!

— Вони стосуються лабораторії, а також… — Далі вона говорить не без зусиль. — … вашого приватного життя.

— О, чудово! — вигукую я, кладучи долоні на стіл і випростуючись. — Оці ваші «ми» вже розпоряджаються і моєю професійною діяльністю, і моїм приватним життям! І приймають за моєю спиною ухвали. Мене навіть не запросили взяти участь у суперечці, що велася довкола моєї особи.

— У «наших» радах чоловіків немає, — байдуже відповідає Берідж.

— Це ще краще! — кажу я з іронією. — Ось вона — «демократія» і «рівноправність»! А я гадав, мета ваших «ми» — це відновити попередній суспільний статус-кво, за винятком того, що стосується становища жінки.

— Ні, докторе, — мовить Берідж, дивлячись мені у вічі. — Я сказала це вам тоді, коли була не дуже впевнена у вас. Насправді все інакше. Ми прагнемо покінчити з бедфордизмом, але хочемо зберегти владу жінок.

У мене аж очі лізуть на лоба.

— Тобто оті «ми», скинувши Бедфорд і захопивши в свої руки владу, не допустять більше чоловіків до органів управління?

— Попервах ні, — відповідає Берідж і скоромовкою веде далі: — Вислухайте мене уважно, докторе, і прошу вас, не зчиняйте скандалу. Спробуйте зрозуміти нас. Бедфорд дискредитувала Рух за визволення жінок своїми надмірностями й своїм античоловічим терором. На жаль, в історії такий терор завжди викликав тільки опір. Цілком імовірно, що після Бедфорд маятник хитнеться в протилежний бік. Ми хочемо цього уникнути. Ми хочемо уникнути відновлення жінконенависництва, бо воно знову поставило б жінку в те становище, в якому вона була століття тому. Ось чому тепер «ми» готуємось до того, щоб після Бедфорд жінки могли втримати владу в своїх руках.

Я вражено дивлюся на неї.

— І все ж таки, Берідж, — кажу, відчуваючи, як до горла мені підкочується клубок, — ви мене ошукали.

На це Берідж реагує досить дивно. Вона всміхається, підходить до столу й кладе свою руку в мою, а потім забирає її і лагідно заглядає мені в очі.

— Це правда, — каже вона, ніжно всміхаючись. — Але в цьому обмані не було нічого особистого, Ральфе. Він не стосувався наших особистих з вами взаємин. Він випливав із загальних правил організації «ми». Налагоджуючи нові зв’язки, кожна з нас намагається викликати до себе довіру й виявляти неабияку консервативність.

Я розмірковую: цілком можливо, що після Бедфорд жінконенависництво виявить себе ще дужче. Але я не певен, що влада жінок — найкращий спосіб запобігти цій небезпеці. На мій погляд, треба надати людям змогу самим вийти зі скрутного становища. Я давним-давно не максималіст. У РВЖ є жінки, які не відчувають ненависті до подружніх пар, до чоловіків та дітей і які, не шкодуючи сил, борються проти бедфордівського фанатизму. А це, на мою думку, — велика справа.

— Ну, докторе, що ви на це скажете?

Я мовчки дивлюсь на Берідж. Я не хочу ні критися зі своїми думками, ні висловлювати їх надто поспішно. Зрештою, «нам» я багато чим зобов’язаний, навіть перспективою вижити.

— Що ж, — кажу я, — гадаю, розв’язанню проблем, до якого має намір узятися організація «ми», бракує рівноваги. Але я не надаватиму цьому надто великого значення. Все це можна буде виправити. Головне — ви не плекаєте ненависті до чоловіків.

Берідж сміється:

— Вашій відповіді властива суто італійська дотепність!

— А ваше зауваження трохи забарвлене расизмом, — сухо відповідаю я.

Я не соромлюся своїх італійських предків, зовсім ні. Але я не люблю, коли про них раз у раз згадують, щоб наголосити на моїх вадах або на моїх чеснотах.

Спалахує лампочка селектора, і я натискую кнопку. Це Гребел. Він запрошує мене піти подивитися на собак. Я знаю, що Берідж з обережності любить ділити наші розмови на частини, отож підводжусь і пропоную їй зустрітися через півгодини.

Гребела я застаю в спеціальній залі, де він прогулює на повідку одного з трьох вакцинованих собак, пильно його спостерігаючи. Собаки я не бачив від учора й питаю, в якому він стані. На превеликий мій подив, Гребел відповідає на це звичайне запитання надто багатослівно:

— Не в такому вже й поганому. У мене дуже розболілася голова, я навіть відчуваю легке запаморочення. Сьогодні в мене вже двічі заплітався язик.

Це мене дивує. Чому Гребел вирішив сказати мені, що в нього заплітався язик? Я мовчки дивлюся на нього. Його довгасте обличчя анітрохи не змінилося: воно безбарвне й гладеньке. Зате в очах з’явилось якесь напруження, а довкола тонких губів нервово посмикуються м’язи. Чи це не від перевтоми? Мабуть, так воно й є. Гребел працює в лабораторії за двох.

— Може, підете відпочинете?

— О ні! — відповідає він. — Бездіяльність тільки посилить мої невеличкі тривоги. Я волію ще попрацювати.