Читати книгу - "Чорний лабіринт. Книга третя"

матеріалів кримінальних справ, застосуванні тортур, тобто вчинили дії при наявності особливо обтяжуючих обставин у вигляді незаконного позбавлення волі і загибелі багатьох громадян. Тому в скоєному Деканозовим, Мешіком, Влодзимирським суд вбачає склад злочину, передбаченого ст. 193 — 17"б» КК РРФСР (в редакції 1926 року). У відповідності зі ст. 2 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 травня 1947 року «Про скасування смертної кари», і з урахуванням перекваліфікації дій названих засуджених на ст. 193 — 17"б» КК РРФСР, кожного з них вважати засудженими до 25 років позбавлення волі.» ">[37]. Виступив перед активом… Я спробував було запитати у нього, хотів пояснити, невчасно, мовляв, затіяли це «переселення». Підпілля розгромлено. Люди, втягнуті націоналістами, поступово виходять із лісу, саме життя переконує їх, на чиєму боці правда, а тут виселяємо цілі хутори… — Дмитро Поліщук замовк. Вочевидь, те, що він почув від генерал-лейтенанта Мешіка, йому і згадувати було неприємно, не те що переповідати. Та Максим Гаркуша все і так зрозумів. Підвівся й мовчки пішов до дверей.

— Ти куди, батьку?

— Піду позичати у сірка очі… Соромно мені, Дмитре… Соромно людям в очі дивитися.

У п'ятницю біля розп'яття, де був поштовий сховок, Лемко, Ліщина і Максим затримали бігунця від 135-го. Вийшов із лісу і, озираючись, чи нема кого на дорозі, поклав у сховок під дерев'яним Ісусом штахет. Хлопчину зв'язали й заховали в гущавині. Ледве встигли залягти у кущах, як на дорозі, з боку Калинівки, з'явилася Стефа. Підійшла, роззирнулась і, не помітивши нічого підозрілого, відхилила облупленого Ісуса. У сховку було порожньо, проте це її не стурбувало. Присіла на краю рівчака, що облямовував ліс, мабуть, думаючи, що бігунець від 135-го запізнюється. Чекала довго, та зрештою терпець їй урвався. Певне, дуже вже кортіло швидше побачитись із Туром, і вона вирішила прискорити перебіг подій: піти на постій до 135-го і власноручно забрати грипса.

А тим часом у кущах читали штахет.

«До друга Тура. Вам, не гаючись, треба зустрітись із 135-м. Стукаюся до вас, друже «X», бо маю наказ полковника Коваля. Радий, що ви щасливо випорснули з біди на Д. Б. Про той несподіваний спротив через Русалку інформував о. Ф. Бажано, щоб ви, як було домовлено, прислали на Д-3 свого радиста. На нього чекають. Слава героям!»

— То що будемо робити, друже Максиме? — запитав лейтенант Бойко.

— Треба йти, коли чекають…

— Передусім треба відправити до Ровна бігунця, — сказав Ліщина.

— Само собою… Поки 135-й із Стефою гадатимуть, куди він подівся, ми повинні зв'язатися з генералом Семенякою… Мабуть, зробимо так. Ліщина повезе бігунця до Ровна і звідти доповість у Київ, що Леміш чекає радиста. Зрозумів?

— Зрозумів, — відповів Ліщина.

— От і добре. Але не барись — надвечір маєш бути за Сонним озером.

— Сьогодні другий день Преображення, — нагадав Андрій.

— Чув? — знову звернувся до Ліщинського Бойко. — Не забудь про це сказати генералові. Може статись, сьогодні в ніч і підемо. Повернешся за Сонне озеро, відпочинеш трохи — і з богом, Парасю… І нам, Максиме, не завадить добрий відпочинок. — Василь Бойко перекотився на спину і солодко потягнувся: — Коли вже я висплюсь…

— Тихо, — урвав його Андрій. — Здається, мотор…

— Зараз погляну. — Ліщинський поповзом рушив до галявини. За хвилину вже робив друзям знаки.

Машина завернула в ліс. Переляканому на смерть хлопчині, що виконуваз функції бігунця, вийняли з рота кляп і посадили його поруч з Ліщинським у критий рафик[38]. Машина розвернулася, виїхала на дорогу і помчала у бік Ровна. А Василь Бойко й Андрій Гаркуша глухими стежками рушили за Сонне озеро.

Ніч запнула небо темною шаллю. По ній хтось щедро розкидав великі, яскраві, немов цитрини, зорі. Час від часу вони зривалися з високості й падали в озеро, засіваючи його плесо тьмяними перлами. З пагорбів на нього наповзав легкий туманець. Ішли швидко, поспішали на третю дістатися Дубівського кладовища, що в Калинівці. На зустріч з Кужілем знову йшли утрьох: Максим, Ліщина й Лемко. Грипс, якого відібрали у бігунця, хоч і призначався для Тура, поставив чимало проблем саме перед ними. По-перше, не було Тура, тобто він був, існував, проте використати його в цій операції генерал Семеняка не вважав за можливе. Тому легенда про його поранення давала право на провідну роль у зустрічі з Кужілем лише одному — Максиму, адже саме його згадували у грипсі. Йому після перевірки, про яку він ще не знав, треба було йти до Леміша. На цей випадок Максимові були дані коди, визначена хвиля і час для зв'язку з Києвом. При штабі Леміша він мав бути використаний як радист, а це полегшувало справу. Пеленгувати його роботу на іншій хвилі могла лише радіослужба державної безпеки.

Від зустрічі з Кужілем і тієї перевірки, яку приготували для Максима, багато залежало. Сама зустріч ускладнювалась тим, що Кужіль не знав його особисто, а це в середовищі націоналістичного підпілля було вельми небажаним, бо таїло в собі можливість підстави з боку органів державної безпеки. Особисте знайомство у справі підпільного зв'язку оунівці вважали гарантом. Тур знав Енея, Еней — Кужіля і так далі — аж до Леміша. А тут ланцюг зв'язку урвався. Якоюсь мірою рятувала справу та обставина, що про загибель Енея вже знали від Стефи. Кужіль писав про це у грипсі, називаючи її організаційне псевдо — Русалка. Згадувався у грипсі й радист, тобто Максим, про якого Тур домовлявся з Лемішом раніше. Проте якоїсь певності в тому, що операція пройде успішно, не було ні у генерала Семеняки,